Читати книгу - "Обрана бути собою, Ельма Кіраз"

— Вставай же! Арсене, вставай! — я шипіла, намагаючись розбудити чоловіка, який як на зло ніяк не міг прокинутись.

— Щ-що… що таке? — він ледь розплющив одне око.

— Негайно прокидайся, мої батьки повернулися, — я обережно встала з дивану та почала приводити в порядок своє волосся.

— Я думав, що ти не боїшся знайомити чоловіків з батьками, — шепотів Арсен.

— Так... чоловіків не боюся. Але ж не нотаріуса моєї бабусі. І не за таких обставин, — я скривилась, — о ні, хтось йде сюди. Д-давай, за штору. Ховайся-я-я...

Я була неймовірно рада, що колись бабуся вирішила повісити тут у вітальні такі цупкі штори. Арсена за ними навіть не було видно, а я намагалась вдавати, що нічого не відбувається і наче я просто прибираю на дивані.

— О, ти все-таки вдома, — до вітальні зайшла мама, — а що тут відбувається?

— А що не так? — я знизила одним плечем та продовжувала складати плед.

— Ти якась дуже пом'ята... І одяг, і обличчя. Ти що, спала тут, на дивані?

— Е-е, так. Вчора вирішила тут... відпочити, подивитись на ялинку. І навіть не помітила, як заснула, — я натягнула посмішку, косячись на штори. Бо вони рухалися, отже Арсен та і не міг стояти спокійно.

— Ну я бачу... що це був за відпочинок, — я прослідкувала за поглядом мами, яка дивилась на порожню пляшку з-під вина. — Регіно, хіба ж так можна? Не думала, що у тебе аж настільки велика тяга до алкоголю.

— А ви як відпочили? — я вирішила відразу змінити тему після цих дурних зауважень.

— Трохи нудно. Це були татові друзі дитинства. Я з ними не дуже знайома, то ж всі їхні історії для мене були не цікавими. Але твій батько випив вина і за кермо вже не сідав, то ж ми залишились там наніч. А зараз я іду спати. Бо той диван був жахливим.

Я дочекалася, поки зачиняться двері в спальні і повільн підійшла до вікна. Десь ще був тато і Арсену виходити зі схованки поки небезпечно.

— Ти не можеш простояти спокійно? — прошепотіла я, — ти міг виказати себе.

— Вибач, — теж шепотів ннотаріус, — але прямо поряд з моєю ногою розжарена батарея. Це не дуже комфортно.

— Мама вже пішла, залишився ще тато...

— Не думав ніколи, що дорослу дитину можна так сильно відчитувати, — було чутно, що Арсен дуситься від сміху.

— Тільки вийди звідти... і я тобі покажу...

— Регіно, — почувся голос тата, що теж прийшов до вітальні, — що ти робиш? Говориш сама з собою? 

— Так, — я закотила очі, — просто думки в голос. Що таке?

— Чому цей мій светр лежить на підлозі в коридорі? — батько тримав у руках той паперовий пакет, а зверху на ньому був светр.

— О, це... я забула про нього... Я...

— Доню, якщо ти знову намагалась обрати мені якийсь подарунок на день народження з одягу, то будь ласка, досить. Я ще не всі попередні речі встиг поносити.

— Добре, — я розпливлась в посмішці, — я врахую це.

— Де твоя матір?

— Пішла нагору відпочивати.

Тато лиш кивнув і теж пішов у спальню. Коли й за ним зачинились двері, я полегшено видихнула  і різко відтягнула штору.

— Яка цікава в тебе сім'я, — Арсен широко усміхався.

— Божевільна. Це більше підходить.

— А ти ще та брехуха, — він вхопив мене за руку та притягнув до себе. Почав цілувати в шию, від чого було дуже лоскотно.

— Повір, все це на краще. Інакше б вони точно ще більше осоромили мене перед тобою. І, мабуть, почали огранізовувати весілля.

— А ти заміж не хочеш...— чоловік продовжував цілувати мене, від чого я отримувала страшенне задоволення. Тим більше, відчуваючи небезпеку від того, що батьки нагорі.

— Це риторичне питання... Та заміж мені треба, ти ж точно це знаєш.

— М-м-м, спадок бабуся, — Арсен врешті відірвався від моєї шиї та подивився в очі. В його погляді я наче побачила грайливі вогники. Але що саме вони означали...

— Так, — я важко видихнула, — ти ж не віддаси мені його просто так, правда ж.

— Не віддам, — нотаріус заперечливо похитав головою, — вибач, але це моя робота. Я не можу підставляти себе. Не тоді, коли на мені така відповідальність. Це ж наше сімейне діло.

— Розумію, — я почала водити пальцем по його сорочці.

Далі ця розмова нікуди не дійшла. Звісно, деколи я собі фантазувала про те, що ми з Арсеном одружимось... Але це не через спадок, а просто... Бо я справді кохаю його і дуже сподіваюсь, що він мене теж. Та я не в змозі змусити його до цього. Звісно, мій першочерговий план щодо нотаріуса був саме такий, проте зараз вже все змінилось на сто вісімдесят. Ще якийсь час ми так і простояли разом біля вікна, цілуючись та навмисно смішачи одне одного. Та потім Арсену довелось піти і без нього в будинку стало якось порожньо. Це був справді найкращи вечір в моєму житті, бо ми провели його лише удвох в такій затишній атмосфері.
Ввечері у нас з батьками була звична спільна вечеря. Хоча, насправді ми вже дуже давно так просто не збирались разом, крім Святвечора. Спочатку ми зовсім не розмовляли, але потім теми почали заходити в такі русла, які мені взагалі були неприємні.

— Ти сьогодні навіть нікуди не йдеш? — з якимось дивним докором спитала мама.

— Тобі не подобається, що я вдома? — я намагалась стримувати свої емоції.

— Просто ти постійно кудись зникаєш. Розумію, ти мусиш продовжувати своє захопливе життя. Але тут не велике місто, доню. Проце коли-небудь хтось дізнається. Не уявляю, як буду згорати від сорому, якщо раптом хтось знайомий розповість про те, що моя донька розважається з різними чоловіками.

— Справді...— я іронічно посміхнулась, — ну то носи зі собою вогнегасник. Можливо допоможе.

— А ти вирішила вже щось зі спадком? — в розмову втрутився тато.

— А що я можу? Пожити тут, гаразд, мені навіть дуже сподобався цей дім і це місце. Але як щодо того, що я маю вийти заміж? За кого?

— З твоїми... знайомствами, — тато прочистив горло, — ти б запросто могла когось знайти. Навіть не з щирого кохання, а просто з вигоди. Фіктивно одружитися. Щоб просто втримати цю спадщину. Я е хочу, щоб будинок мого дитинства дістався якимось постороннім людям.