Читати книгу - "Фаустина, Сергій Фішер"

Єва зачинила двері за Наталією, серце вибивало несамовитий ритм. Вона відчувала вагу перламутрового ножа в кишені халата — холодний, твердий, заспокійливо-смертоносний. Повертаючись до гості, вона вже знала, що Наталія може не вийти з цієї квартири живою.

— Сідай, — Єва вказала на диван у вітальні. — Хочеш чогось випити?

Наталія відмовилася, уважно вивчаючи квартиру. Її погляд ковзав по дорогих меблях, предметах мистецтва, панорамних вікнах, що відкривали нічне місто.

— Гарне місце, — нарешті сказала вона. — Недешеве, мабуть.

— Так, — кивнула Єва, не заходячи в подробиці. Вона сіла в крісло навпроти. — Ти казала, що хочеш дізнатися правду.

— Так, — Наталія нахилилася вперед. — Я хочу знати, як ти це робиш. Як ти змушуєш їх страждати. Як ти... змінилася.

Єва мовчала, обмірковуючи ситуацію. Вона вже знала з інформації Антоніо, що Наталія стала жертвою викладача. Також вона знала, що дівчина проводила власне розслідування. Але чи справді вона захоплювалася Євою і хотіла повчитися, чи це була пастка? Єва вирішила перевірити її.

— Скажи, Наталіє, що б ти зробила з людиною, яка зруйнувала твоє життя? — тихо запитала вона. — З людиною, яка скористалася твоєю довірою, принизила тебе, забрала твою гідність?

Очі Наталії спалахнули дивним вогнем.

— Я б хотіла, щоб вона страждала, — так само тихо відповіла вона. — Щоб відчула той самий біль, той самий сором. І щоб вона не змогла це забути. Ніколи.

Єва повільно кивнула. В очах Наталії вона бачила те саме, що відчувала сама — гнів, біль, жагу помсти. Можливо, вона говорила правду. Можливо, вона справді хотіла вчитися.

— І йдеться про твого викладача? — обережно запитала Єва. — Того, що... скористався твоєю довірою?

Наталія здригнулася, але не виказала здивування від того, що Єва знає цю інформацію.

— Так, — підтвердила вона. — Андрій Валерійович Лисенко. Професор філософії. "Видатний науковець", "моральний авторитет".

Вона майже виплювала останні слова.

— Що він зробив? — запитала Єва.

Наталія відкинулася на спинку дивана, її погляд став відстороненим, ніби вона дивилася на щось, чого тут не було.

— Я була першокурсницею. Наївною, захопленою, повною ідеалів. Він був блискучим лектором, я захоплювалася його інтелектом. Після занять ми обговорювали філософію, літературу. Він називав мене "особливою", "не такою, як інші студенти".

Єва слухала, знаючи, до чого все йде. Стара історія — викладач-хижак, наївна студентка.

— Одного разу він запросив мене додому, показати рідкісні книги з його колекції. Я погодилася. Дурненька, захоплена дівчинка. Там... там він...

Вона не закінчила, але й не потрібно було. Єва все розуміла.

— А потім?

— А потім я стала його "особливою студенткою", — гірко посміхнулася Наталія. — Він маніпулював мною, контролював, вимагав. Коли я нарешті знайшла сили відмовити йому, він почав мені мститися. Знижував оцінки, принижував перед групою, розповідав колегам, що я "психічно нестабільна".

Вона подивилася Єві прямо в очі.

— Я хотіла подати скаргу, але він попередив, що має зв'язки в адміністрації. Що мене виключать, а не його. І я знала, що він не блефує. Тож я просто... терпіла. Мовчки. До сьогодні.

Єва відчула дивну спорідненість з цією дівчиною. Вони обидві стали жертвами чоловіків, які зловживали владою. Обидві мовчали і страждали. Але Єва знайшла спосіб помститися.

— І ти хочеш йому відплатити, — це був не запитання, а ствердження.

— Так, — кивнула Наталія. — Я хочу, щоб він заплатив за все. Але я не знаю, як це зробити. А потім я побачила тебе... твою трансформацію... і наслідки для тих, хто тебе скривдив.

— І ти зрозуміла, що я стою за цим, — закінчила Єва. Це прозвучало більше як визнання, ніж як заперечення.

— Так, — Наталія нахилилася ближче. — Я не знаю, як саме ти це робиш. Як ти змінилася з тихої, заляканої дівчини на... те, ким ти є зараз. Але я хочу дізнатися. Я хочу стати сильною, як ти. Я хочу, щоб він заплатив.

Єва сиділа мовчки, обдумуючи ситуацію. Наталія могла бути союзницею. Або загрозою. Але якщо вона дійсно хотіла помсти, можливо, Єва могла використати це.

— А якщо я скажу тобі, що зробила набагато більше, ніж ти підозрюєш? — тихо запитала вона. — Що Максим не випадково впав з балкона? Що Василь не просто так потрапив за ґрати? Що професор Кравченко мав причини накласти на себе руки?

Наталія не виглядала шокованою. Навпаки, в її очах спалахнуло щось схоже на... захоплення?

— Я так і думала, — прошепотіла вона. — Ти... ти змогла їм відплатити. По-справжньому.

— І тебе це не лякає? — Єва обережно підвелася, відчуваючи ніж у кишені. — Те, що я фактично зізнаюся в...

— В справедливості? — Наталія також підвелася. — Ні, це не лякає мене. Навпаки. Це... вражає.

Вони стояли тепер обличчям до обличчя, розділені лише кількома кроками. Єва вивчала обличчя Наталії, шукаючи ознаки страху, відрази, нещирості. Але бачила лише щире захоплення і жагу.