Читати книгу - "Небудь-де"

Попереду зблиснуло світло.

— Прийшли, — сказав маркіз. — Станція «Банкова».[10] Непогане місце для початку пошуків.

— З глузду з'їхав, — сказав Ричард. Він не хотів, щоб це почули, але його найтихіший драматичний шепіт рознісся навсібіч і відбився в темряві луною.

— Невже? — сказав маркіз. Земля почала двигтіти: десь поряд біг потяг метро.

— Ричарде, не заводь, — сказала Дуері.

Але воно вже вирвалося з його рота:

— Знаєте, — сказав він. — Ви обоє подуріли. Ангелів не буває.

Маркіз кивнув і сказав:

— О, так. Тепер я розумію. Ангелів не буває. Як не буває Спіднього Лондона, щуровустів і пастухів на станції «Пастуший кут».[11]

— Нема коло «Пастушого кута» ніяких пастухів. Я там був. Там тільки будинки, крамниці, дороги й «ВВС». І все, — рішуче вказав Ричард.

— Пастухи там є, — сказала Мисливиця з темряви коло Ричардового вуха. — Молися, щоб ніколи з ними не зустрітися. — Вона говорила цілком серйозно.

— Ну, — сказав Ричард, — я однаково не вірю, що тут унизу пурхають зграї ангелів.

— Зграї не пурхають, — сказав маркіз, — але один є. — Вони досягли кінця тунелю. Перед ними виросли замкнені двері. Маркіз відступив убік. — Міледі? — сказав він до Дуері. Вона на мить приклала до них руку. Двері тихо прочинилися.

— Можливо, — наполегливо продовжував Ричард, — ми маємо на думці різні речі. Я уявляю собі ангелів з крилами, німбами, сурмами, землі мир, людям добро і все таке.

— Саме так, — сказала Дуері. — Все правильно. Це ангели.

Вони пройшли крізь двері. Ричард мимохіть заплющив очі від раптової повені світла — воно шпагами увійшло в його голову, наче мігрень. Коли його очі трохи призвичаїлися, Ричард зі здивуванням усвідомив, що знає, де перебуває — у довгому пішохідному переході, що сполучає станції «Монумент»[12] і «Банкову». Тунелями ходили пасажири метро, і ніхто й разу не глянув на них чотирьох. Переходом лунали живенькі переливи саксофона: то була «Я більше ніколи не кохатиму»[13] Берта Бекерека і Гела Девіда, яку грали більш-менш компетентно. Ричард успішно придушив бажання підмугикувати. Вони пішли в бік «Банкової».

— То кого з них ми шукаємо? — спитав він майже без іронії. — Ангела Гавриїла? Рафаїла? Михаіла?

Вони саме проминали карту підземки. Маркіз постукав довгим темним пальцем по станції «Ангел»[14] в Ізлінтоні.

Ричард ходив станцією «Ангел» сотні разів. Вона була в модній частині Ізлінтона, району з численними антикварними крамницями, ресторанчиками й кав'ярнями. Ричард мало знав про ангелів, але був майже на сто відсотків певен, що Ізлінтонську станцію підземки назвали на честь якогось паба чи місцевої історичної пам'ятки. Він змінив тему.

— Знаєте, коли я кілька днів тому хотів проїхати підземкою, мене не пустило.

— Просто треба одразу показати, хто головний, от і все, — м’яко сказала Мисливиця звідкись іззаду.

Дуері кусала нижню губу.

— Потяг, який нам потрібен, мусить нас впустити, — сказала вона. — Якщо ми зможемо його знайти. — Останні слова майже повністю заглушила музика, що грала десь неподалік. Вони спустилися кількома сходами й повернули за ріг.

Гравець на саксофоні поклав на підлогу перед собою пальто. На ньому лежало кілька монет, які, здавалося, він поклав туди сам, щоб переконати перехожих, буцім усі так роблять. Ніхто не куплявся.

Саксофоніст був надзвичайно високим. Він мав темне волосся до плечей і довгу, роздвоєну темну бороду, що обрамлювала обличчя з глибоко посадженими очима й чималим носом. Він носив подерту футболку й замащені блакитні джинси. Коли мандрівники підійшли до нього, він затих, витрусив слину з мундштука саксофона, повернув його на місце й зіграв перші ноти старої пісні Джулі Лондон «Наплач мені річку»[15]:

«А тепер ти кажеш, що тобі шкода…»

Ричард з подивом зрозумів, що чоловік їх побачив — і щосили намагається вдавати протилежне. Маркіз зупинився просто перед ним. Тужливий саксофон нервово писнув, пісня урвалася. Маркіз зблиснув холодною посмішкою.

— Ти Лір, чи не так? — спитав він. Чоловік обережно кивнув. Він тримав пальці на кнопках саксофона. — Ми шукаємо Графський двір, — продовжував маркіз. — Ти, бува, не маєш при собі такої корисності, як розклад потягів?

Ричард почав помалу добирати що й до чого. Він припустив, що «Графський двір», про який говорив маркіз — це не та знайома Ричардові станція підземки, на якій він незчисленну силу разів чекав потяга, читаючи газету чи просто мріючи. Чоловік на ім'я Лір облизав губи кінчиком язика.

— Таке можливо. А коли б і мав, то що з того?

Маркіз запхнув руки глибоко до кишень пальта. Тоді він усміхнувся, наче кіт, якому довірили ключі від клітки примхливих, але годованих канарок.

— Подейкують, — легко повів він, ніби просто збуваючи час балачкою, — що Мерлінів учитель Блез якось написав мотив настільки чарівливий, що він ледь не витрушував монети з кишень тих, хто його почув.

Лірові очі звузилися.

— Цей мотив коштував би більше, ніж просто розклад потягів, — сказав він. — Якби я той розклад мав.

Маркіз майстерно зіграв сцену, в якій він раптом усвідомлює, що «ой, серденько, а таки більше, чи не так?».

— Ну, тоді, — великодушно сказав він, — гадаю, що ти лишився б мені винен послугу, правильно?

Лір неохоче кивнув. Він поліз до задньої кишені, витяг складаний-перескладаний аркуш і простягнув його вперед. Маркіз підніс до нього руку. Лір прибрав аркуш.

— Я спершу хочу почути мотив, старий ти пройдисвіте, — сказав він. — І хай він тільки не спрацює.

Маркіз звів брову. Він шугнув рукою до внутрішньої кишені пальта і витяг звідти свищик і маленьку кришталеву кульку. Маркіз глянув на кульку, видав звук «гм», що означав «то он куди ти поділася», і сховав її назад. Тоді він порозминав пальці, приклав свищика до губів і почав грати дивну безтурботну мелодію, що підскакувала, крутилася й співала. Від неї Ричарду здалося, що йому знову тринадцять, і він слухає хіт-парад по транзисторному радіо свого кращого друга під час обідньої перерви в школі, ще тоді, коли поп-музика значила для нього стільки, скільки вона може значити тільки в підлітковому віці; маркізів мотив мав усе, що Ричард завжди хотів почути у пісні…

В пальто дзенькнула жменя монет, кинута перехожими, що пружинистою ходою усміхнені пішли далі. Маркіз опустив свищика.

— Значить, буду винен тобі послугу, старий шахраю, — сказав Лір, кивнувши.

— Так, будеш, — маркіз узяв розклад потягів