Читати книгу - "Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля"

Все відбулося так швидко… Кіра зафіксувала в свідомості лише ту мить, коли Олег сильно штовхнув її з криком: “Твкай!”, потім скрегіт гальм, чийсь приглушений крик.. А от вона вже сидить на асфальті, боляче вдарившись головою об стовп, поблизу якого опинилася. Вона зрозуміла, що той стан, про який писали в книгах : “Аж зірки в очах засвітилися” — це не перебільшення і не метафора. Вона реально побачила темряву, в якій миготіли маленькі жовті вогники. Потім темрява поступово розсіялася, і дівчина побачила Олега, який непорушно лежав на асфальті. 

Над ним схилилися якісь жінки, одна з них головно кричала:

 — Швидку! Викликайте швидку і поліцію! 

Оці її слова про поліцію підтвердили найгірший Кірин здогад. 

“Вони його вбили! — подумала вона. — Позбулися його, і так само позбудуться мене!”

Сльози засліплювали, в голові шуміло, вона була на межі втрати свідомості. Хотіла підбігти до Олега, але раптом почула голос, у якому впізнала свого дядька. Він усе наближався.

Кіра підхопилася на ноги і кинулася бігти. Вона не розьбирала дороги, їй здавалося, що серце от-от вискочить із грудей. Ще ніколи вона не бігала так швидко.  Перед очима миготіли дерева, будинки, людські постаті. А вона все мчала вперед, не розбираючи дороги. 

Спинилася, лише коли зовсім вибилася з сил. Постояла трохи, нахилившись вперед і спершись руками об коліна, та важко дихаючи. Потім розігнулася і озирнулась навколо. Ноги “на автоматі” привели її до рідного будинку. Вірніше, він колись був її рідним. 

Колись з цих воріт виїздила татова автівка, він відвозив Кіру до школи, а тоді їхав на роботу. Об цей камінець поруч із парканом, вона колись боляче розбила коліно.  А на цьому кущі бузку знайшла квіточку з сімома пелюстками і з’їла. Тільки чомусь щастя не настало, а навпаки…

Вона жадібно дивилася на подвіря будинку через металеві грати паркану. На подвір’ї до заасфальтованій доріжці їздила на велосипеді  дівчинка років п’яти. Проїжджаючи повз Кіру, вона повернула голову і поглянула на неї. 

 — Привіт, — тихо сказала Кіра. — Як тебе звуть?

 — Катя, — відповіла дівчинка, пригальмувавши, але близько не підходила. 

 — Ти тут живеш? У цьому будинку?

Мала кивнула.

 — А я теж колись тут жила, — не втрималоася вона. 

Раптом хтось підійшов позаду і торкнувся її плеча, аж Кіра підскочила і відсахнулась. 

Перед нею стояла білява симпатична жінка років двадцяти п’яти.

 — Що тобі треба від моєї доньки? — суворо запитала вона. 

 — Е-е-е…  Нічого, — пробурмотіла Кіра. — Вибачте, я просто дорогу запитала…

Її серце калатало з шаленою швидкістю. Вона не знала цієї жінки, якій дядько з тіткою продали чи здали в оренду будинок Кіриних батьків. Але раптом вона знає її, Кіру? Подзвонить зараз дядькові чи тітці, і вони знову запруть її у в’язницю? 

 — Вона сказала, що теж тут жила, — раптом озвалася дівчинка. Її очі хитро блищали. 

 — Он як… — жінка уважніше придивилася до її обличчя. —  Ти донька Грицаїв?

Кіра, не мовивши більше жодного слова, повернулася й побігла далі вулицею. Чула лише гавкіт собак і свист вітру у вухах. Відбігши достатньо, як їй здавалося, далеко,  озирнулася. Її ніхто не наздоганяв. І все ж вона знову побігла, хоча, здавалося, сили вже зовсім покинули її…