Читати книгу - "Тридцять дев’ять сходин"

3) Сходини ці не є сходинами причалу, тому саме місце — швидше за все, не порт;

4) Не існує рейсового нічного пароплава, що відходить о 10:17. Транспортний засіб — трапове [54] судно (навряд), яхта або човен.

На цьому мої логічні висновки закінчувалися. Я склав іще один список, назвавши його «Можливо» — хоча й був упевнений у ньому не більше й не менше, ніж у першому.

МОЖЛИВО:

1) Це місце — не порт, а відкрите узбережжя;

2) Судно невелике — траулер, шхуна, яхта або катер;

3) Розташування — на східному узбережжі між Кромером і Дувром.

Чи не дивно: ось я сиджу за столом під пильними поглядами міністра, фельдмаршала, двох високопоставлених урядовців і французького генерала та намагаюся витягти з карлючок мерця розгадку таємниці, яка для всіх нас — питання мало не життя та смерті.

Тим часом до нас приєднався сер Волтер, потім прибув Магіллврі. Він уже встиг розіслати службовцям портів і залізничних станцій орієнтування з прикметами трьох чоловіків, яких я описав серу Волтеру. Втім, ні він сам, ні інші не сподівалися, що від цього буде якась користь.

— Ось усе, що я зміг із цього вичавити, — нарешті промовив я. — Нам необхідно знайти місце зі сходами, що спускаються до берега, одні з яких складаються з тридцяти дев’яти сходин. Я вважаю, що це ділянка відкритого морського узбережжя з великими скелями десь між затокою Уош і Ла-Маншем. Крім того, приплив у цьому місці завтра ввечері досягне верхньої точки о десятій годині сімнадцять хвилин.

Тут мені спала на думку одна ідея.

— А чи немає у когось із присутніх на прикметі інспектора берегової охорони або кого-небудь у тому ж роді, хто знає східне узбережжя?

Віттакер сказав, що такий чоловік є — він живе у Клепхемі, на південному заході Лондона. Він негайно вирушив за ним на автомобілі, після чого інші розсілися абиде і почали обговорювати ситуацію. Я запалив люльку і ще раз обміркував усе від самого початку — і з таким запалом, що врешті-решт мої мізки остаточно перейшли на холостий хід.

Близько першої години ночі доправили чоловіка з берегової охорони. Він виявився славним стариганом із виправкою морського офіцера, але стосовно до всієї нашої компанії тримався з неймовірною шанобливістю. Я залишив військовому міністру допитати його, оскільки побоювався, що сер Артур визнає зухвалістю з мого боку, якщо я почну ставити йому питання.

— Ми хотіли б, щоб ви розповіли нам про всі відомі вам місця на східному узбережжі, де є великі скелі і до берега спускаються кілька сходів.

Старий замислився і запитав:

— Які сходи ви маєте на увазі, сер? Є чимало місць, де дороги і стежки, що ведуть до моря, прорубані в скелях, і на більшості цих стежок є деяка кількість сходин. Або ви маєте на увазі, так би мовити, справжні сходи — дерев’яні або складені з цегли?

Сер Артур глянув на мене.

— Ми маємо на увазі звичайні сходи, — сказав я.

Старий замовк на кілька хвилин.

— Щось нічого до голови не йде… — нарешті пробурмотів він. — Стривайте-но… Є одне містечко в Норфолку — Братлшем, поряд із полем для гольфу. Там є декілька сходів, аби джентльмени могли діставати втрачені м’ячі.

— Не те, — сказав я.

— Є ще багато пляжних променадів, якщо ви їх маєте на увазі. При кожному морському курорті.

Я мовчки похитав головою.

— Місце має бути більш відлюдним.

— Прошу вибачення, джентльмени, але я нічого більше не можу згадати. Звичайно, є ще й Рафф, але…

— Що це таке? — швидко запитав я.

— Великий крейдяний мис у графстві Кент, неподалік від Брадгейта. На його вершині понабудовано безліч вілл, а від деяких будинків до закритого приватного пляжу спускаються сходи. Це аристократичне містечко, і тамтешні мешканці не надто балакучі.

Я миттю розкрив «Таблиці припливів» і відшукав Брадгейт. П’ятнадцятого червня найвища точка припливу очікувалася там о 10:17 вечора.

— Здається, ми натрапили на слід, — схвильовано вигукнув я. — Як мені дізнатися, коли там буде приплив?

— Можу вам підказати, сер, — сказав береговий охоронець. — Якось я винаймав там будинок — у тому ж місяці, що й тепер, а ночами рибалив у відкритому морі. Приплив там на десять хвилин раніше, ніж у Брадгейті.

Я закрив книгу й обвів поглядом присутніх.

— Якщо в одних із цих сходів виявиться тридцять дев’ять сходин, ми розгадали загадку, джентльмени, — сказав я. — Я хочу попросити вас, сере Волтер, позичити мені ваш автомобіль і дорожню карту. Якщо містер Магіллврі приділить мені десять хвилин, гадаю, ми зможемо дещо приготувати до завтрашнього дня.

Те, що я самовільно взяв на себе відповідальність за всю справу, мало, мабуть, комічний вигляд. Але ніхто з присутніх не став заперечувати: врешті-решт, я брав участь у цій справі від самого початку. Крім того, я звик братися за важкі завдання, а всі ці високопоставлені персони були досить розумні, щоб цього не помітити. А генерал Ройє навіть наділив мене формальними повноваженнями, заявивши: «Щодо мене, то я цілком задоволений тим, що ми довірили цю справу містеру Ганнею».

У результаті о пів на третю ночі я мчав повз залиті місячним світлом живоплоти і поля графства Кент, а поруч зі мною смирно сидів один із найнадійніших агентів Магіллврі — непримітної зовнішності чоловік на ім’я Скейф.

Глава 10

Побачення край моря

Рожево-блакитний червневий ранок застав мене, коли я дивився з вікна брадгейтського готелю «Гріффін» на безтурботне море і плавучий маяк біля Кокської обмілини, який звідси, здалеку, здавався не більший за річковий бакен. Однією-двома милями південніше і набагато ближче до берега стояв на якорі невеликий есмінець. Скейф, який колись служив на флоті, упізнав корабель і повідомив мені його