Читати книгу - "Сліпий василіск"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Фелісо, — глухо сказала Альдонса. — Негайно забирайся геть, а то…
— А то — що? Я і так не залишилася б! Мені й так… Тільки тоді я б промовчала про блакитний лист, тому що я вас, сеньйоро Альдонсо, жах як люблю… А тепер не промовчу.
— Заткнись! — гаркнула Альдонса голосом, якого Алонсо ще ніколи не чув від неї.
— Не заткнусь! Сеньйоре Алонсо, слухайте… саме перед тим, як люб’язний Санчо прибув, сеньйора Альдонса послала мене до крамниці… за папером! А оскільки білого паперу не було, я купила дорогий, блакитний, з водяними знаками! Крамар ще вихвалявся, який цей папір рідкісний, він його щойно привіз, і ніхто до мене його ще не купував, тому що дорогий! А тепер подивіться на цей листочок… подивіться! Ще можете в крамаря запитати, чи його це папір, кому продавав, для кого… Чи навіть не запитуйте, а подивіться тільки на сеньйору Альдонсу? На її обличчя? Чого це вона плямами вкрилася, як леопард? Га?
Альдонса нерухомо стояла посеред кімнати — пряма, начебто гвадеррамське веретено.
— …А ще запитаєте в неї, куди подівся кулончик з камінчиком? Єдина коштовність сеньйори Альдонси, бабусин подаруночок? Куди він утік? До ювеліра утік, інакше звідкіля в сеньйори Альдонси такі грошики… Ось так — бабусиного подаруночка, улюбленої цяцьки сеньйора Альдонса не пошкодувала!
І тоді Алонсо вихаркнув Фелісі в лице одне-єдине важке слово:
— Геть.
* * *
Кулончик із камінчиком був її єдиною коштовністю. Вона прийшла до будинку Алонсо в єдиному ситцевому платті — і з кулоном на грудях.
Коли вона була маленькою, цей кулон був для неї забороненою — і тому найулюбленішою — іграшкою.
Бабуся її балувала.
Коли її батько сказав, що вона може йти до будинку «цього божевільного Кіхано» негайно, ось так, у чому стоїть, і ні копійки приданого, а замість благословення їй дуля — тоді кулон був єдиною річчю, яку вона забрала із собою. Бабусі тоді вже не було в живих, а кулон належав їй, Альдонсо, а не батьку…
Кулончик із камінчиком — хіба це велика втрата, щоб урятувати кохану людину? Байдуже якою ціною?
Всі вони дивилися на неї.
Якщо зараз вона розсміється і скаже, що маленька мерзотниця бреше — Алонсо повірить, зрозуміло, їй, а не цій… паскуді.
За Фелісою давно зачинилися двері, минуло вже, здається, досить часу, а ніхто досі не зронив ні слова.
Мовчить, забившись у куток, Санчо.
І мовчить, стоячи посеред кімнати, Алонсо.
— Алонсо… — голос видався їй чужим. — Я не брехала тобі.
Мовчить.
— Алонсо… Я не Дульсинея. Я просто жінка. Ось… тепер ти знаєш усю правду про мене. Ми з тобою стільки пережили… Але тепер ти знаєш про мене усе. Я боялася тебе втратити… Тепер усе це нічого не варте, бо я й так тебе втратила. Я не прошу в тебе прощення… хоча, звичайно, я не знала, що це буде так жорстоко… цей розіграш із твоїм вдаваним божевіллям. Я думала, Санчо зуміє переконати тебе, чи вкраде Росинанта… чи хоча б відмовиться йти сам… так мало що з розпачу могло прийти мені в голову, адже я зневірилась, що зможу втримати тебе… Але я не прошу прощення. Якби усе повторилося знову — я знову вчинила б так, як учинила. От і все. Це моя правда. Тепер можеш мене судити…
І вона усміхнулася.
Будинком гуляв протяг… десь забули зачинити вікно. Посилювався вітер, хиталися штори, і погойдувалися, блимаючи очима, портрети проклятих Кіхано.
* * *
…Погойдувалися портрети, Алонсо здавалося, що він чує чи то гудіння далекої площі, чи то шурхіт тисячі крокуючих ніг, чи то оплески…
Ні, він не боявся збожеволіти.
Тепер усе життя — решта життя! — він навіть напитися як слід не зможе. Він буде тверезий; він буде стриманий. Він буде говорити тихим, рівним голосом, ніколи не закричить, ніколи не засміється.
Як там казав Карраско, «докладний і яскравий звіт про катастрофу ілюзій»?
Краще і не скажеш.
Підлога його будинку завалена трупами ілюзій, трупами, що гниють. Здохлі фантазії, підстрелені химери, напіврозкладена віра, і, звичайно, цей жалюгідний дитячий оптимізм, що окляк у підсохлій калюжці.
Його таємничий будинок змінюється на очах. Сповзають покриви таємниці; шматками, як тліюча плоть, відпадають оксамит і позолота, і ось це вже просто старий будинок, що давно вимагає ремонту, жалюгідна халупа невдахи. Якому б господарством зайнятися і грошей назбирати, а не думати про принижених і ображених цілого світу…
Він зупинився перед узвишшям, на якому, як і заведено на ніч перед виходом, лежали лицарські обладунки. Взяв у руки фамільний шолом. Подивився на перекошене обличчя, яке відбилося на його сталевому боці:
— Санчо, цей мотлох… вигрузиш у мішок і… продаси лахмітнику. Гроші візьмеш собі як платню… Ти заслужив. А тепер…
І він узявся знімати зі стін портрети.
Божевільний Крістобаль, честолюбивий Мігель, шляхетний Дієго…
— …Дульсинея мертва. А якщо немає Дульсинеї — навіщо все це? Навіщо все? Бруд заради 6руду? Пошукайте іншого дурня, добродії хороші, й нехай він, цей дурень, рушає з щенячою радістю у свій фарс-вояж. Я, Алонсо Кіхано, не божевільний. При здоровому глузді й при пам’яті… я залишаюся вдома, добродії!
Наслідувач Алонсо-другий і розсудливий Алонсо-третій, і революціонер Селестин. Для того, щоб зняти портрет останнього, знадобиться дуже велика драбина…
— …Дон-Кіхота більше немає, Дон-Кіхот — картинка в старому підручнику… Господи, який я зараз радий, що в мене немає сина. Це правильно, це справедливо…
Гепнув на бік стіл. Обламуючи нігті, Алонсо зірвав із внутрішньої сторони стільниці портрет Федеріко-віступника.
— …Що б я сказав своєму синові? Що його батько жалюгідний дурень? Що за ним стоять покоління предків-невдах? Hi-і… Мене переконали. Мене довго і всебічно переконували, і от я вже…
Він скорчився від різкого болю, але боліло, як не дивно, зовсім не серце. Біль був у хребті — колись він бачив, як ламають хребет величезній рибині. Щуці…
Тепер він буде плазувати, як напівпаралізована собачка, волочачи за собою важкі задні лапи.
Він сповз на підлогу. Жестом зупинив Санчо, який кинувся до нього на допомогу; Альдонса не зрушила з місця, хоча лице в неї було…
Краще не дивитися.
Усе правильно.
Дон-Кіхот з перебитим хребтом; Дон-Кіхот, перерубаний лопатою черв’як…
Скрипнули двері. Алонсо осікся; на порозі стояла бліда, не схожа на себе Феліса.
Мовчання. Як? Як вона посміла повернутися сюди?! Негоже стояти перед служницею на колінах; стримуючи стогін, Алонсо підвівся…
Дівчисько перевело подих:
— Сеньйоре… Алонсо. Я прийшла, щоб сказати… я зараз піду. Справа в тому, що Панчита тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий василіск», після закриття браузера.