Читати книгу - "Таємне джерело"

Історію цього закладу культури Ігор уже встиг дізнатися від Рогози, той вдень зустрів Князевича на шкільному подвір’ї, ввічливо запитавши, як прогулянка та чи добре дихається на свіжому повітрі. Переїхавши в село порівняно недавно, в уже солідному віці, Віктор Григорович устиг довідатися про місце, котре стало тепер його домівкою, досить багато. Зокрема – про клуб.

Колись, за Польщі, там тримали коней. Недалеко, ясна річ, розташувався маєток власника стайні, тутешнього поміщика. Маєток спалили в жовтні тридцять дев’ятого року [4], хто – досі невідомо. Одні кажуть – нова влада так боролася зі згадками про панську Польщу, інші – «червоного півня» пустили свої ж, селяни, зводячи таким чином трошки запізні порахунки, третя версія – маєток віддали вогню родичі власника, аби нікому не дістався. На тому місці люди давно вже забудувалися. Але стайню відразу прилаштували під агітаційний пункт. Будівля виявилася просторою, і вже за кілька місяців тут почали читати лекції, крутити кіно, словом – облаштували дозвілля радянських селян. До приміщення всі звикли, тож заклад культури вирішили нікуди не переносити, просто кілька разів ремонтували та завозили якісь відповідні меблі: крім актової зали, де далі показували кіно, проводили загальні збори, урочисті вечори, читали лекції й танцювали, ліве крило колишньої стайні виділили під сільську бібліотеку.

Уваги на появу Ігоря спочатку ніхто не звертав.

Народ, переважно хлопці старшого шкільного, допризовного віку, переймався своїми, виключно приватними, цікавими тільки їм і, безперечно, глобальними справами. Час від часу хлопці віталися з новоприбулими або кидали сповнені не надто прихованого сексуального змісту репліки дівчатам-одноліткам. Ті поки теж трималися зграйками, окремо від хлопчачого гурту. Їх, на відміну від парубків, чути майже зовсім не було.

Ліворуч, біля рогу будівлі, Князевич зачепив поглядом дільничного. Козуб стояв по формі, можна сказати навіть – при параді, курив і розмовляв із високим мужчиною років тридцяти, в незвичному для села замшевому піджаку, вдягнутому на гольф. Його Ігор теж уже знав – місцевий вчитель фізкультури, потрапив до Гайворона за розподілом після інституту, згуртував серед місцевих дві команди, футбольну та волейбольну, ті вряди-годи перемагали на районних змаганнях, через що фізкультурник отримував якісь додаткові гроші до зарплати. Вгледівши Князевича, дільничний махнув рукою, кивнув, гукаючи до себе. Ігор хитнув головою, відмовляючись.

У своєму плащі почувався мов голий. Утім, переконався, що комір піднято, запхав руки глибше до кишень, перед тим затягнувши пояс, і, виставивши вперед праве плече, пройшов усередину.

Потрапивши в невеличке фойє, враз натрапив очима на зачинене віконечко з написом «Каса». Стіну поруч прикрашало відразу кілька плакатів та афіш, друкарських і рукописних. Найперше впадав у вічі прямокутник ядучо-жовтого кольору, з якого намальований, точніше перемальований з фотографії, прибалтійський актор, красунчик Івар Калниньш у формі офіцера НКВС – колишня дружина Ігоря серйозно закохалася в нього, вважаючи за ідеал чоловічої вроди, називала його буржуазним, – цілився з автомата в білий світ. По діагоналі через плакат ішла назва фільму, котрий покажуть завтра: «Личной безопасности не гарантирую». «Оце точно», – подумав Князевич, перевівши погляд на аркуш паперу в клітинку, видертий із середини зошита. На ньому від руки, великими літерами й дуже акуратним, красивим почерком написали: «Скоро – “ЗІТА І ГІТА”, Індія».

Двері праворуч вели до зали. Там чомусь не вимкнули світло, хоча горіло воно не на всю потужність. Видно, хтось просто викрутив кілька лампочок. Звідти лунала музика. Князевич не вважав себе меломаном, хоча колишня жінка тримала вдома магнітофон та постійно вмикала якусь музику. Тепер, коли вона пішла, забравши апарат із собою, усі знання Ігоря про актуальну музику обмежувалися випусками «Ранкової пошти», яку він час від часу дивився, п’ючи в неділю чай перед телевізором.

Тим не менше, музику, під яку стримано, як належить вікові та статусу, тупцяли пари, ставши в коло, він упізнав – італійська естрада. Хто саме співає – уявлення не мав, та й не цікавився, коли вже на те пішло. Здається, це Пупо, та гарантії сам собі Князевич тут дати не міг. Але поки що все відбувалося консервативно та, напевне, головне дійство не почалося – залу, звільнену від розставлених уздовж стін стільців, поки що займали, за визначенням Ігоря, сімейні пари від двадцяти п’яти до тридцяти з невеличким гаком років: ті, кому це ще не набридло, але вже не так приваблювало. На танці вони, як зрозумів Князевич, ходили радше для себе, власного заспокоєння – це своєрідний вихід у світ та зізнання самим собі: ми ще не старі.

Музика лунала не зовсім чисто та хрипкувато. Транслювалася з прямокутних побутових колонок, поставлених по обидва краї невеличкої сцени. Дроти тяглися від дебелого котушкового магнітофона. Зі свого місця Ігор не бачив марки, та підозрював – «Юпітер», не інакше. Поруч лежав невеличкий стосик бобін у коробках, за крутінням котушок стежив юнак у джинсовій куртці й невідь-чому темних окулярах.

Знадвору пролунав гучний чоловічий регіт – швидше нагадував гортанний звук, виданий якоюсь свійською твариною. Його підтримав нестрункий, проте дружній хор.

Не знаючи, що робити далі та як поводитися, Ігор повернувся назад, до оголошень. Окрім знайомих уже агітплакатів «Нет нейтронной бомбе!» та «Экономика должна быть экономной» побачив аркуш ватману, прикноплений до стіни окремо. Світло в той куток падало тьмяно.

Князевич підійшов ближче. Почерк той самий, що на оголошенні про індійське кіно, тільки літери чомусь менші, значно менші. «Український буржуазний націоналізм – лютий ворог народу» – прочитав він: так називався тематичний вечір за участі акторів Тернопільського обласного музично-драматичного театру, який мав відбутися в клубі наступної суботи. По його закінченні обіцяли вечір відпочинку – ті самі танці під магнітофон, якщо Ігор не помилявся.

Двері ліворуч теж були відчинені, хоч не так широко. Крізь отвір Князевич побачив кількох старших чоловіків, котрі мовчки примостилися довкола висунутого на середину столу та стежили за грою в шашки. Видно, це відбувався якийсь постійно діючий, вічний місцевий турнір.

Знадвору знову голосно та грубо зареготали.

Італійський співак замовк, після короткої паузи затягнув Валерій Леонтьєв:

Оглянуться кто не вправе,

Вспомнить словно сквозь сон.

Что нашёл и что оставил,

Что запомнил о-он…

Князевичу справді чомусь здалося – він лише спить. Повернувся до дверей спиною, далі не виймаючи рук із кишені. Погляд втупився в іще один аркуш ватману. На ньому