Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

Тільки б не збитися з дороги, тільки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он отой гнилий острівець, біля якого затонув Кукурузо. Вірно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, а і в душі моїй одразу стало світліше й веселіше. Ще трохи, ще… Вже близько. Оце ще ця стружка. Потім поворот і — наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рівне плесо віддзеркалювало рогатий місяць і срібні кучері залитих сяєвом хмар, і здалася раптом зелена купа острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть бачу чарівно-гарні міста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплітались вербові гілки) і вершників навіть бачу, що мчать по звивистих гірських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущині), і навіть чую цокіт копит (то дзвеніло у вусі від тиші). Отак-то змінює іноді масштаби і задурює-замакітрює голову чарівник-місяць.

І тим неймовірнішим і фантастичним здалося мені те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сіру постать на човні попід самим берегом — наче казковий велетень Гулівер вдерся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, та ще вночі. Риба і біля самого села прекрасно ловиться…

Книш? Бурмило?

Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз… Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернутися і чим швидше гайнути назад. Але я стримався. Адже там на острові Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю мить моя допомога найпотрібніша. Адже в мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно Книш чи Бурмило і хоче заподіяти лихо моєму другові, я врятую його — ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло й спрямував човна до берега — звичайно, з іншого боку, ніж незнайомець. Пристав, виліз і обережно почав прокрадатися вглиб острова. Кукурузо, певно, в курені,— може, й спить, бо не чути ні звуку. Кликати його небезпечно — одразу привернеш увагу того типа.

Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це… він уже втопив мого друга! Холодний піт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цілковитій темряві, витягши вперед руки (так як ішов) і не міг ворухнутися. І раптом… раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою мимоволі конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе. Я зойкнув і шалено замолотив руками й ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м’якому, здається, по обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащі, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону вскочив у човен і, схопивши весло, щодуху почав одгрібати від берега. Я ніколи не гріб так шалено — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні! Погоні не було. Опам’ятавсь я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час біг — у цілковитій безпеці я міг відчути себе тільки у своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спині, ніби підганяв. Як дровиняка, впав я у сіно біля повітки й довго лежав зовсім нерухомо,— віддихувався. У голові, наче в зіпсованому телевізорі, миготіли уривчасті кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тоді його таємниця розкриється і вийде, що я зрадник. О ні! Зраджувати друга — це жахливо. Я ніколи не піду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нічого й не міг придумати. Нарешті втома і сон знемогли мене, і я заснув.

Нічна пригода була настільки неймовірна, що коли я вранці прокинувся, то навіть подумав спершу, чи не приснилося то мені.

Та от до мене підійшла мати, схилилася:

— Ну, як спалося надворі, синку? О, чого це ковдра мокра? Хіба вночі був дощ? Чи, може…— мати всміхнулася.

Я густо почервонів:

— Та що ви… то… то… я… води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.

Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.

Нічна пригода знову згадалася мені з усіма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася мені такою жахливою, як уночі. Може, тому що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи минають уранці. Уночі все здається страшнішим від того, що темно й тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, гомонить птаство, брязкають відрами баби біля криниці, і навколо люди. Вранці, мабуть, і вмирати не дуже страшно. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів! Негайно треба на острів! Довідаться, як же там — чи живий…

Нашвидку вмившись, я побіг до хліва. Мати ще доїла. Теля й собі лізло до корови. Мати одганяла його: «Ли́шки! Ли́шки!»

— Мамо! — гукнув я.— Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я біжу.

— Куди це ти? Зараз снідати будем.

— Та потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

— Та хоч хліба вріж.

Випив я склянку молока, відрізав велику партику хліба — за пазуху — і на вулицю щодуху.