Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Поки Івась розповідав про подорож, про те, як ніде було приземлитися, про те, що берег змінився й зараз туди навіть ступою діставатися важко, про відсутність звірів і птахів над рікою, Марічка сторожко стежила поглядом за Лелею і Лисим. Чекала, що зараз їм почнуть бубни вибивати. Минулося.

Далі Івась повів мову про яругу з оманливою травою, що він її одразу впізнав, бо ніде навколо такої високої й буйної трави немає. Потім про те, як вибирав шлях, як нічого смішного не міг згадати. В цьому місці Леля нарешті не витримала й урвала його:

— Як же ти переборов себе? Ти ж… — Вона різко замовкла, бо згадала, що про Івасеве ставлення до підземель ніхто, крім неї, не знав.

— Та якось… — Схоже було на те, що хлопчик не міг згадати, як це сталося.

— Добре, добре, далі. — Лисий не хотів, щоб розповідь загрузла в несуттєвих деталях.

— Ну, одне слово, дійшов. Думав, там потрібне чарівне слово, шукав, куди натиснути, щоб відчинити браму. Брама велика, міцна… Потім просто притулився до неї, вона й поїхала. Ледве не впав усередину… Там печера. Велетенська. Дуже світла. Звідки там світло, не знаю. Люба і Лішак там.

Що й казати, якби замість Івася до черви ходив Василько, розповідь була б значно цікавіша. Але вибирати не доводилось. І так диво, що він на подібний крок відважився й стільки корисного дізнався! Коли дійшло до курей, про яких досі Івась ні словом не прохопився, Лисий рвучко випростався.

— Скільки ти взяв курей?

— Чотири.

— І всі загинули?

— Звідки ти знаєш?

— Неважко здогадатися. Поки що це найгірша новина. Розповідай далі.

Івась помовчав, дивлячись в очі Лисому. Потім відвів погляд.

— Ну, кури спочатку допомогли. Черва відступила, але тоді з’явилися Люба й Лішак.

— Звідки з’явилися?

— Тобто вони там і були — лежали на таких кам’яних ніби столах. А тоді, як я випустив курей, вони ніби прокинулись і встали. І перебили курей. І мене ось по голові тріснули, ледве втік від них…

Усі чекали, що Івась розкаже, як саме йому вдалося втекти, однак він, схоже, далі розповідати не збирався. Мовчав він, і мовчали всі інші.

4. Лісовий роман Івасю, не тягни кота за хвіст! — першою не витримала Леля. — Розповідай!

— Та що тут розповідати… Втік від них…

— А курей залишив?

— Курей вони перебили. Люба перебила з арбалета.

— А ти?

— Що я?

Тут уже й Лисий не витримав.

— Ти розумієш, що тут усе важливо? Ти ж ходив туди, аби про щось довідатися. Так детально все розповідав, поки не потрапив до печери, а тепер замовк. У чому річ? Тобі щось незручно згадувати?

Івась немов стрепенувся. Кинув допитливий погляд на Лисого, потім на Марічку, на Лелю, знову на Марічку. Мала зосереджено жувала, дивлячись просто перед собою. Їй не влетіло, тепер сидить сподівається, що й далі не влетить за те, що послухалася мене, подумав Івась.

— Ви про що? — з підозрою перепитав він. А потім опанував себе й розповів: — Просто я намагався вбити лялечку…

— Яку лялечку? — майже одночасно вигукнули Леля й Лисий.

— А я хіба не казав? — Івась аж розгубився. — Ну, там же була лялечка — такий хробачок завбільшки з людину. Вона… Я в неї стріляв… Не пам’ятаю… Мабуть… Ні, пам’ятаю. Від неї стріли відскакували, аж іскри летіли.

— Як у вулику, той… — вставив Вухань.

— Як матка у вулику… — роздумливо повторив Лисий. — Он воно що! Ото і є головний ворог. І що вона, та лялечка?

— Ну, нічого, кажу. Стріли відскакували. А потім мене тріснули по потилиці. Мабуть, Люба, я її не бачив. Тоді я розвернувся — й тікати. От і все.

— Ти тікав тією ж дорогою? — спитала Леля.

— Звичайно, сестричко. Там іншої немає.

— А вони?

— Що?

— Вони гналися за тобою?

Івась замислився.

— Здається, так. Тільки назад бігти вже було не страшно. Я дуже швидко звідти вибіг.

— А кури? — не міг заспокоїтися Лисий.

— А курей тоді вже не було, — відповів Івась, ніби дивуючись такому наполегливому зацікавленню свійською птицею.

Втім, після розказаного вже ні в кого не виникало сумнівів у тому, що курей треба берегти як зіницю ока. Може, черви самі й не нападали на них досі завдяки тому, що в селі було чимало курей. Тепер їх стало на четверо менше.

— Так тепер же ми… той… — запропонував Вухань. — Можемо всі разом той… І той…

— Еге ж, — відповів Лисий. — А вони не той. Не знають, що ми тепер можемо разом прийти до них. Це раніше вони не знали, що Івась до них прийде. Та й то йому дивом пощастило врятуватися. Більше такого нахабства вони не допустять. Приготуються. Туди зараз літати взагалі не можна.

— Чому? — здивувався Івась. — Літати можна.

Лисий нічого не відповів. Марічка зосереджено жувала. Її ніхто ні про що не спитав. Але небезпека не минула. Закінчивши розмову з Івасем, цілком могли згадати про неї.

Не згадали, бо двері рвучко відчинилися, й на порозі з’явився мокрий і захеканий Петрусь.

— Лелю! Швидше! — Повітря йому бракувало, він більше одного слова підряд не міг промовити. — Каченя! Кричить!

Ще ніхто нічого не зрозумів, а Лелі вже в хаті не було. Тільки й встигла вигукнути у дверях:

— Казанок!

Я з’явився!

Поки бігла до хати Бороди, з кожним кроком більше боялася. Страх охопив голову міцними руками й не давав думати. Вона знала, що коли в Качені почнеться, та погукає саме її. Знала, що цього не уникнути. Але зовсім не знала, що робити. Не було в її короткому житті такого досвіду. Коли народилася Марічка, Леля була ще зовсім мала, тож її, ясна річ, до тітки Марії не підпускали. Зрештою, в селі була повитуха.

Тут, у її новому селі, ніякої повитухи не було й не могло бути. Після Лисого жодної дитини тут не народилося. А тоді ще була баба Світлана… А після народження Лисого вона залишила село й зникла. Аж потім, тільки торік довідалися, що пішла вона за Лішаком і стала бабою Ягою. Так бабою Ягою й загинула. А згодом і її онука Люба пішла з села. І теж за Лішаком. Тільки от бабою Ягою поки що не стала. А стала служити неміряній і конечній черві.

Ще здалеку Леля почула розпачливий крик Качені. Це вона здогадалася, що Качені, бо впізнати по голосу було неможливо. Цей голос узагалі не мав нічого спільного з дружиною