Читати книгу - "Капітани піску"

— Не наступіть дівчині на обличчя, сеньйоре…

Юнак подивився на Педро і вже хотів йому щось відповісти, але дівчина побачила малюнок Професора і звернула увагу свого приятеля:

— Як гарно! — і заплескала в долоні, мов дівчинка, якій подарували ляльку.

Молодик усміхнувся. Повернувся до Педро Кулі:

— Це ти намалював, хлопче?

— Ні, мій товариш, художник Професор…

Професор додавав останні штрихи до елегантних вусиків на портреті молодика. Потім узявся довершувати малюнок постави дівчини. Молода пара сміялась, і дівчина повисала на руці свого товариша. Той врешті витяг гаманець і кинув монету в два мільрейси. Педро Куля перехопив її на льоту. Закохані пішли далі, а малюнок залишився на хіднику. Кілька жінок, вертаючись з базару, побачили малюнок здалеку, і одна сказала:

— Ходімо подивимось. Це схоже на рекламу нового фільму з Баррімором… Кажуть, що то про кохання…

Педро Куля і Професор почули це й зайшлися сміхом, а далі, обійнявшись, пішли вештатися вулицями міста.

Біля урядового палацу вони зупинилися знову. Професор присів з крейдою в руці, чекаючи, чи не вийде, бува, з трамвая який-небудь «об'єкт». Педро Куля посвистував собі, стоячи біля нього. Невдовзі вони вже мали гроші на добрий обід, та ще й на дарунок для Клари, коханої Божого Улюбленця, в якої того дня були іменини.

Одна бабуся дала за свій портрет десять тостанів. Бабуся була негарна, і Професор відобразив у портреті всю її непривабливість. Педро Куля зауважив:

— Якби ти зробив її вродливішою і молодшою, вона б дала більше.

Професор засміявся.

Так вони провели ранок: Професор — малюючи портрети перехожих, Педро Куля — збираючи срібні чи золоті монети, які їм кидали. Опівдні з'явився чоловік, який курив сигарету в мундштуці. Педро Куля побіг попередити Професора:

— Намалюй-но отого. Скидається на те, що в цього «об'єкта» купа грошей.

Професор почав малювати худорляве чоловікове обличчя. Довгий мундштук, кучеряве волосся з-під капелюха. У руці чоловік ніс книгу, і в Професора з'явилося бажання намалювати, як він читає книгу. Чоловік уже минав їх, коли Педро Куля покликав його:

— Погляньте на свій портрет, сеньйоре. Чоловік вийняв з рота мундштук.

— Що ти сказав, синку?

Педро Куля показав на малюнок, над яким трудився Професор. Чоловік на малюнку був зображений сидячи, але під ним не було ні крісла і нічого іншого, він ніби сидів у повітрі, покурював люльку і читав книжку. Кучеряве волосся вибивалося у нього з-під капелюха. Чоловік уважно роздивився малюнок, він оглядав його з різних боків, але не казав нічого. Коли ж Професор закінчив свою працю, чоловік запитав його:

— Де ти вчився малювати, любий мій хлопче?

— Ніде.

— Як же це так?

— А ось так, сеньйоре.

— І як же ти малюєш?

— Коли мені хочеться, беру крейду й малюю.

— Отже, ти ніколи не вчився малювати?

— Ніколи, сеньйоре.

— Можу підтвердити, — втрутився Педро Куля. — Ми живемо разом, я знаю.

— Тоді це справжнє покликання, — пробурмотів чоловік.

Він знову почав роздивлятися малюнок. Глибоко затягнувся сигаретою. Обидва хлопці захоплено дивилися на його мундштук.

— Чому ти намалював, що я сиджу і читаю книгу?

Професор почухав потилицю — йому важко було це пояснити. Педро Куля хотів був сказати, але змовчав. Врешті Професор пояснив:

— Я подумав, що сидіти вам краще підходить. — Він знову почухав потилицю. — Я сам не знаю…

— Це справжнє покликання, — знову пробурмотів той, здивований відкритим талантом.

Педро Куля чекав на монету, тим більше що поліцейський уже позирав на них з підозрою з рогу вулиці. Професор милувався чоловіковим мундштуком, довгим, з випаленим візерунком — справжнє диво. Але чоловік вів далі:

— Де ти мешкаєш?

Педро Куля не дав Професорові відповісти:

— Ми живемо у Солом'яному містечку…

Чоловік сунув руку до кишені й дістав візитну картку.

— Ти вмієш читати?

— Вмію, сеньйоре, — відповів Професор.

— Там моя адреса. Я хочу, щоб ти зайшов до мене. Можливо, я зможу щось для тебе зробити.

Професор узяв візитну картку. Поліцейський попрямував до них. Педро Куля попрощався:

— До побачення, докторе.

Чоловік узявся був за гаманець, але перехопив погляд Професора, прикутий до його мундштука. Він викинув сигарету і віддав мундштук хлопчакові.

— Це за мій портрет. Приходь до мене додому…

Але обидва приятелі швиденько звернули на вулицю Чілі. Чоловік подивився їм услід, нічого не розуміючи, потім почув голос поліцейського:

— У вас щось украли, сеньйоре?

— Ні. Чому ви так вирішили?

— Тому, що два шахраї були поруч із вами.

— Це двоє дітей. До речі, в одного з них великий хист до живопису.

— Вони шахраї, — заперечив поліцейський. — З банди капітанів піску.

— Капітанів піску? Я щось читав про них. Це не безпритульні?

— Злодії вони, ось хто. Будьте обережніші, сеньйоре, коли вони вештаються біля вас. Подивіться, чи все у вас ціле?

Чоловік кивнув головою, що так, а тоді поглянув уздовж вулиці. Але по хлопцях уже й слід пропав. Тоді, подякувавши поліцейському і запевнивши ще раз, що його не обікрадено, він пішов вулицею, бурмочучи:

— Ось так гинуть великі таланти! Яким би художником він став!

Поліцейський спостерігав за ним. Потім буркнув собі у вуса:

— Правду кажуть, що ці поети — не від миру сього…

Професор витяг мундштук. Вони зараз стояли біля чорного входу модного ресторану, над яким височів хмарочос. Педро Куля знав, як дістати у кухаря недоїдки. Вони чекали на порожній вулиці свого обіду. Коли ж наїлися, Педро Куля запропонував закурити, і Професор вирішив спробувати мундштук, що йому подарував незнайомець. Спочатку прочистив мундштук.

— Але ж і худющий цей тип! Міг би зійти за опудало…

Оскільки він не мав чим прочистити мундштук, то скрутив візитну картку і нею чистив. Коли закінчив, викинув картку. Педро запитав:

— Чому ти не збережеш її?

— Нащо вона мені! — засміявся Професор. Педро Куля теж засміявся, і якусь мить їхній глухий сміх повнив цілу вулицю. Вони сміялися без причини, просто радіючи з власного сміху.

Але потім Педро Куля споважнів:

— Цей чоловік може допомогти тобі стати художником… — і підібрав із землі картку з ім'ям того чоловіка. Треба сховати її про всякий випадок.

Професор похнюпив голову:

— Облиш блазнювати, Куля! Ти добре знаєш, що з наших хлопців може вийти тільки злодій… Кому