Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

Славін ніяково витяг з кишені конверт з грошима, лікар Бензелєв махнув рукою:

— Мене просив прийняти вас академік Богулєв, від друзів наших друзів я не беру гонорару, і, крім того, ви дуже добре слухаєтеся — риса, яку втрачає людство…

Повернувшись до КДБ, Славін подзвонив Груздеву:

— Подивіться-но уважніше, хто в нашого зразкового сім'янина коханка? Він, бачте, дуже піклується про свою потенцію.

— Її звуть Анастасія, — відповів Груздєв кволим голосом. — Анастасія Вікентіївна Морозова… Але й це ще не все… Тут у мене дещо надійшло, поки ви займалися проблемами зміцнення здоров'я. Можна до вас зайти?

Груздєв ніколи не з'являвся з порожніми руками: матеріали, які називав «тещиними язиками», — плітки, чутки, анонімки — відкидав одразу ж: «брудна білизна — це не мій фах»; оперував фактами, цього вчив молодих.

— Цікава деталь, Віталію Всеволодовичу, — сказав він, сідаючи на край стільця (в цьому весь характер, до речі). — Геннадій Олександрович колись був вельми й вельми питущою людиною. Гульвіса, яких світ не бачив… І раптом — після поїздки на конференцію у Відень — повернувся непитущим. Нічого не зашивав, крий боже, до психіатрів не ходив, але зав'язав, як відрізав. Причому, того самого дня, коли добряче набрався на прийомі у Відні, обдзвонював членів делегації, панікував, шукав академіка Криловського, а той був на розмові у президента, повернувся пізно, десь близько першої години, — його потім посол запросив до себе в резиденцію, — зразу ж подзвонив помічникові, в чому, мовляв, справа, а Кульков відповів, що наковтався снотворного, все гаразд, просто хотів порадитися щодо розпорядку дня на завтра, жодних проблем…

— Документи конференції були в кого? — спитав Славін, насупившись. — Зберігалися в посольстві?

— Ні, в Геннадія Олександровича. А супровідник був, звичайно, з академіком… Гадаєте, з п'яненьким помічником могли зіграти партію в трик-трак?

— А чому б ні? Опитали членів делегації?

— Продумуємо, як це вправніше зробити. Адже всі вони добрі знайомі Кулькова, справа делікатна, та й було їх там дев'ятнадцять чоловік, отже, з багатьма доведеться розмовляти, не сполохати б.

І саме тоді подзвонив Сергієнко:

— В четвер, напередодні партії в преферанс, ваш підопічний попросив академіка Криловського зупинити машину біля Сокольників, голова, сказав, розвалюється, хочу погуляти перед сном…. Це було о двадцять третій тридцять… А о двадцять другій годині в Сокольниках гуляв містер Юрс, мабуть, тоді й відбувся обмін інформацією. Кульков цілком міг узяти контейнер… Він завжди ходить з чималим «дипломатом», туди пеньок уміститься, не те що «булижник»… З містера Юрса і його команди спостереження знімайте, дивіться пильно за Кульковим, він забиратиме контейнер якщо не сьогодні, то завтра.

… Анастасія Вікентіївна Морозова, Настьона, Настуся була чарівним двадцятисемирічним створінням, з пронизливо-чорними очима, підстрижена, як хлопчик, тому волосся її здавалося таким густим, що важко було уявити собі, як вона може його розчісувати, — якийсь руденький негритосик.

До Славіна вона вибігла прямо з репетиції, танцювала в ансамблі; фігурка виточена, усмішка сліпуча й така добра, що в Славіна навіть серце защеміло від жалю до неї, особливо коли він помітив синювату смужку на безіменному пальці, навколо того самого перстенька з камінцем, що його він бачив усього п'ять днів тому в кабінеті Сергієнка…

— Анастасіє Вікентіївно, — сказав Славін, — ви цікаво працюєте… А чому б вам не виконати сольний номер? Зайдіть у Держконцерт сьогодні, я вам телефон залишу, добре? Там комплектують групу для поїздки до Фінляндії, ви чудово танцюєте фінську «летку-єньку», номер, мені здається, пройде на «ура», повірте на слово…

Через півгодини Анастасія Вікентіївна подзвонила Кулькову на роботу, голос веселий, поділилася новиною; той сухо відповів: «Я заїду до вас завтра, спасибі, що подзвонили, Глібе Ніловичу, поздоровляю, сьогодні, на жаль, зайнятий, збори…»

… Збори були присвячені персональній справі; на конструктора Якулова написала дружина: руйнує сім'ю, завів коханку, страждають діти.

Славін з інтересом слухав, як виступав Кульков:

— Що може бути для радянської людини святішим за просте й містке слово «сім'я»? — почав той свій виступ, не дивлячись у зал, зосередившись у собі; гіркі зморшки зборознили лоб, куточки рота печально опущені. — Сім'я — це, якщо хочете, Батьківщина. Зрада дружини, матері твоїх дітей, — крок на шляху до зради… Я не можу інакше кваліфікувати такий вчинок… Скільки років ви прожили з дружиною, товаришу Якулов?

Той повільно підвівся, посміхнувся чомусь і відповів запитанням:

— Ви Анні Кареніній таке запитання поставили б, Геннадію Олександровичу?

— Але ж це демагогія, — стомлено відповів Кульков. — Демагогія чистої води… Якщо покохали іншу, прийдіть до жінки, з якою ростили дітей, і скажіть їй правду. Немає нічого прекраснішого від правди, хоч би якою тяжкою іноді вона була, товаришу Якулов. Я не ханжа, у житті все може статися, але знайдіть у собі мужність! Відкрийтеся тій, яку ви кохали!

— То я й відкрився, — посміхнувся Якулов. — А от чим скінчилося…

— Ні, товаришу Якулов, як мені повідомили, ви призналися лише після того, як дружина спіймала вас, як кажуть, на гарячому… Запевняю вас, якби ви знайшли в собі мужність відкритися, чесно поговорити з матір'ю ваших дітей, — кінець був би зовсім інший…

Славін підвівся і вийшов із залу — не міг слухати, з душі верне, мерзота…

… О двадцять другій годині тридцять хвилин Кульков узяв у Сокольниках «булижник» — контейнер ЦРУ, — сховав його в «дипломат» і подався додому.

Через десять хвилин Сергієнко зібрав у себе в кабінеті контррозвідників, які працювали над операцією.

Закінчивши нараду, повернувся до вивчення матеріалів у справі Пеньковського.

Запитання: Ви сказали, що в Парижі у вас була зустріч із представником розвідки США?

Пеньковський: Так.

Запитання: Чим він цікавився?

Пеньковський: Він розмовляв зі мною хвилин тридцять. Прізвища його я не пригадую, бо коли знайомили з розвідниками, вони швидко вимовляли свої прізвища, і я їх не міг запам'ятати. Розмова носила загальний характер.

Запитання: Про можливість вашої поїздки в Америку запитували чи ні?

Пеньковський: Цього разу була розмова про майбутню, радянську виставку в США, яка намічалася на квітень 1962 року. Вони запитували, чи приїду я туди. Я сказав, — що точно ще не знаю, поїду чи ні, але не виключено, що така можливість буде.

Запитання: Ви весь час говорите про ваші спільні