Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона — гездечки… — Стара Вітриха підняла корито.
Молодиця поклонилася Вітрові. Той довечеряв і сказав:
— Виходь на подвір'я і сідай мені на плечі.
Летіли, летіли й, нарешті, долетіли до золотого замку.
Рак-неборак повзав у саду, який був обгороджений залізним парканом. Молодиця кинулась до нього і заплакала… Рак-неборак обняв її і теж заплакав від утіхи.
Старий змій, що царював у золотому замку, все те видів із вікна. Він тріснув від люті на тисячу кавалків.
Рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Він поселився з жінкою у золотому замку, і там довго жили-поживали, ніякого лиха не знали.
Про жениха-жабуна
Було таке село, що у ньому було мало води. Серед села був лише один колодязь. Той колодязь дуже шанували, на свята файно закосичували дашок над ним.
Раз у тому селі була свадьба. А то — як свято. Ніхто не робить, всі гостяться, танцюють, співають. А колодязь забули закосичити. І водяник, що сидів у колодязі, розсердився на людей.
А ще у тому селі було двоє сусідських діточок — хлопчик і дівчинка, які дуже любилися. Старшина на свадьбі — то діти мали принести воду. І хлопчик з дівчинкою пішли до колодязя. Нахилився хлопчик з відром — а його вхопило і затягло у колодязь.
Дівчинка ревучи побігла за людьми. Прийшли, вичеряли воду, але тіла хлопчика там не знайшли.
Лише величезна жаба сиділа там. Не хотіли дівчині вірувати, що хлопчик упав у колодязь.
Айбо води із того колодязя більше не могли зачерити. Опустять на ланцкові відро, наберуть повне води, та коли почнуть тягнути вверх, відро перевертається і виливається. Лише коли та дівчина набирала воду, відро не переверталося.
І мусила вона черяти воду для людей, їй за те платили гроші. І вона все була коло колодязя, все виділа жабу, яка росла і росла там.
Раз чує дівчина — хтось у колодязі співає. А то уже пройшло три роки, як утопився хлопчик. Подивилася дівчина, уже відданиця, у колодязь, а то жаба співає:
Тер-теро-теро-рія,
Чя будеш ти моя мила?
А то була не жаба, а жабун. Дівчина спудилася, побігла геть від колодязя. Прийшла з людьми. А то у колодязі так файно співає:
Теро-теро-теро-рія,
Чи будеш ти моя мила?
Що робити? Убити жабуна? Бояться люди. Та й за що, коли так файно співає. А тут уже посходилися жони з відрами по воду. Почала дівчина черяти води, айбо і їй почав хтось відро перевертати. І вона не може зачерити води. То жабун там так робив. І співав:
Теро-теро-теро-рія,
Чи будеш ти моя мила?
А люди просять:
— Та кажи, що будеш. Бо що будемо без води робити? А вода — то все. Я видів, як люди бідують у тих краях, де мало води. Що з того, що є хліб.
До хліба треба сіль і воду. У нас у Карпатах є і сіль, і вода. Лише мало хліба.
Дівчина ота, що виросла файною відданицею, каже:
— Та буду, буду!
Як то сказала, відразу змогли води зачерити. Айбо як усім води начеряла, жабун почав співати:
Теро-теро-теро-рія,
Тягни мене звідси, мила!
Покликала людей і з їх поміччю витягнула жабуна із колодязя у відрі. А то таке бридке, пулькате. Лиш голос файний. І співає далі:
Теро-теро-теро-рія,
Веди мене домі, мила!
Повела жабуна до своєї хижі. А він там заспівав:
Теро-теро-теро-рія,
Дай ми їсти, моя мила!
Нагодувала. А жабун співає:
Теро-теро-теро-рія,
Стели постіль, моя мила!
Вона в плач. А люди просять:
— Та постели йому, бо як розсердиться, та лишить нас без води. А що ми будемо без води робити, як будемо жити?
Постелила. А жабун співає далі:
Теро-теро-теро-рія,
Лягай зі мною, моя мила!
Пішли люди з хижі, лишили відданицю з жабуном. Мусіла вона лягати в постіль. А жабун тихенько співає:
Теро-теро-теро-рія,
Поцілуй ня, моя мила!
А вона вже до жабуна звикла. І не так уже його мерзилася. А світла не було — притулилася і поцілувала його. І так жабунові стало жарко, що кожа жаб'яча на нім тріснула. І коло неї зробився файний голий леґінь. То був так зачарований водяником той хлопчик, що упав у колодязь.
А я для чого се розповів? Аби видіти, що любов може. Із жабуна чоловіка зробила.
На другий день вона побігла у магазин, купила для свого чоловіка мужську одежу. А жаб'ячу шкіру спалили. І стали жити та поживати. А за той час у водяника злість пройшла. І знову відпускав людям воду. А вони більше не забували у свята закосичувати дашок над тим колодязем. Біда научила.
Біди — як води. Та не є такої біди, з якої би не було й гаразду.
Тут і казці кінець. І можна перепочити. Комар, кажуть, із дуба падав і то перепочивав.
Як бабуся болотяника перехитрувала
Жила колись давно стара-престара бабуся сама в хаті коло лісу. Вже їй годів, мабуть, сто було чи, може, й більш… А за тим лісом болото, а в тому болоті жив болотяник, що вночі по болоту шастав, а вдень на купині спав. І хвалився болотяник, що мудрішого од нього й на світі немає, бо він кого хоч обдурити може.
Ото дізнався болотяник, що бабуся за лісом сама живе, перекинувсь на діда, приходить до неї й каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене в хату, щоб не так сумно було.
— Ну, що ж, — каже бабуся, — як ти добрий чоловік, приставай: будемо жити вдвох.
І пустила його в хату.
Пожили вдвох зиму, діждали весни. Бабуся й каже:
— Ну, діду, треба нам щось садити, бо не буде чого взимку їсти.
— Тільки ти, — каже дід, — поміркуй своєю головою… що тобі краще, те й будемо садити…
А сам думає: «Ну, стривай, бабо, ти хитра, а я ще хитріший. Я ж тебе перехитрю!»
— У мене городу чимало, — міркує бабуся. — Наймемо чоловіка — нехай виоре, та посадимо городину: буде нам на пожиток.
Найняли чоловіка, виорав город. Заходилася бабуся картоплю садити та й каже:
— Знаєш, діду… Ми ж хоч разом живемо, а їмо різно… Давай так поділимося: як уродить на городі — хай буде моє те, що в землі, а твоє — що зверху.
— Добре, — каже дід. — Хай буде.
Картопля росте, вони полють. Уродили бульби завбільшки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників», після закриття браузера.