Читати книгу - "Магус"

… А я все спав, людино. І снилися мені страхіття, вони засмоктували мене в чорний, бездонний вир, і нитка мого життя стоншила до того, що я почав вірити, буцім усе, що відбувається уві сні, я переживаю насправді. Ще трішки, людино, і я б не прокинувся, іще трошечки…

Але та жінка… Сама того не знаючи, вона врятувала мене.

Шкода, що для цього їй довелося померти».

7

У благородних хижих птахів є правило: ніколи не полювати на здобич поряд зі своїм гніздом. У «благородних донів» з «Цирцеї» було схоже правило: не займатися «промислом» у портах, куди вони заходять відпочити і поновити запаси провізії. Наприклад, в Альяссо.

Лише один-єдиний раз вони порушили це правило — надто вже великою була спокуса! Один-єдиний!.. — і він став фатальним для всього екіпажу.

Почалося, як воно і буває, з жінки. Трапилася одна: підійшла тихесенько, перепитала, коли відпливають. Вугор ще покепкував, мовляв, і не сподівайся, на борт не візьмуть, жінка на кораблі — завжди до біди. Вона знову запитала, чи правда, що завтра зранку відпливають. Ну так, відповідали їй, а тобі що до того?

«Продати хочу дещо».

І показала перстень.

Шкіпер покрутив його в руках, помацав і повернув: дешевина, до того ж напевне крадена.

Вона почала вмовляти, її відштовхували, сміялися, не хотіли слухати. Знали, що нікуди не дінеться. Бо до них прийшла: отже, в Альяссо нікому продати цей свій перстень не може.

Вона, як і слід було чекати, не відставала. Збили ціну втричі проти тієї (зізнатися, мізерної), яку вона заправила спершу.

«А ще такі ж візьмете?»

«Скільки?»

Вона затнулася, наче щось вирішувала для себе, щось важливе. Потім твердо мовила: «Сім».

«Ну, приходь увечері… знаєш куди. Зараз у тебе купувати нічого не будемо, а раптом ти підіслана. Спершу продаш, потім донесеш», — і нахабно переморгувалися у неї за спиною. Знали, що прийде — покомизиться, повіднікується і зробить усе, як наказали.

А персні знатні були, це вони одразу збагнули, тому і вирішили порушити правило своє залізне: жодних справ у «домашніх» портах. З іншого ж боку, і ризику ніякого: прийде дівуля вночі, ніхто ні про що і не знатиме. До речі, шкіпер звелів простежити, і Вугор простежив: працює вона служницею, чоловіка в неї нема; не схоже, щоб була підіслана місцевою владою. Все чисто.

А перстеньки — знатні!

Вона справді прийшла, тільки трохи припізнилася. Кеп послав двох, щоб на шлюпку взяли і доставили на борт — ті вже збиралися повертатись, коли нарешті з’явилася. Висварили, допомогли залізти, повеслували потроху. На той час, звичайно, всі знали, чим скінчиться, навіть якщо вголос іще не вимовляли цього. Принцип простий: чим менше свідків — тим менше ризику. Народ — він мудрий, не даремно прислів’я склав про «кінці у воду».

Вчинили все за прислів’ям. Хоча не обійшлося без накладок.

Спершу думали закувати в кайдани, кляп у рот, у мішок якийсь засунути, поки із гавані не вийдуть — ну а потім, за заведеним порядком, здати знайомим работоргівцям. За таку кралю, хоч худенька та трохи бліднувата, багато б виручили.

Не вийшло. Коли вона збагнула, до чого ведеться, наче збожеволіла! Сама у воду кинулася, ніхто зупинити не встиг. Шкода, звичайно. Могли такі грошенята отримати, та, певно, судилося їй утопитися. Вночі, в одязі, в холодній воді — ні, там би і бувалий у бувальцях моряк навряд чи виплив би, що вже про таку говорить…

Вугор усіх заспокоїв, шкіпер підтримав: нема чого метушитися, ніхто ні про що не дізнається. А завтра ми уже будемо далеченько.

Зранку його передбачення не виправдалися: «Цирцея» сіла на мілину, для ремонту потрібна була дзвінка монета, коштів не вистачало, і зрештою вирішили один перстень продати.

Ну а чим усе скінчилося — про це тепер кожен знає.

8

— Крізь сон, крізь тужаві нашарування кошмару, я, людино, почув її передсмертний крик відчаю. І було щось іще… я не дуже втямив, що саме. — Клабаутерман переривається, але не відсьорбує із горняти, а просто мовчить, втупивши погляд кудись перед собою. Забувшись, він «пливе»: риси його обличчя і форма тіла знову більше нагадують звірячі, ніж людські.

Оберто не квапить його, він покірливо чекає продовження. А сам подумки складає у єдиний ланцюг все, що бачив, чув, про що дізнався.

Кінці не сходяться.

Він іще не впевнений, що знає, чому до міста завітали ресурдженти. Він і не підозрює, де знаходяться два відсутні персні. Але більше, ніж запитання про те, що уже сталося, Оберто хвилює те, що повинно статися.

— Щось дивне відбулося тієї ночі, — несподівано каже Гермар. — Так, от найправильніше слово: «дивне».

— Ти про самогубство тієї жінки?

— Якби я знав, я би так і сказав, — бурчить клабаутерман. — А я не знаю. Але повір, одного самогубства було б мало, щоб висмикнути мене з того кошмару. — Він мерзлякувато знизує плечима і ледь чутно шипить, наче заново все переживає. — Словом, я прокинувся, виявив те, що виявив, і вирішив як слід їх провчити! Вранці я спрямував «Цирцею» просто на скелі… далі ти знаєш.

— Ясно, — плескає себе по коліну Оберто. — Ну що ж, ти виконав свою частину угоди, дякую, Гермаре. Черга за мною. Наскільки я розумію, ти більше не здатен плавати на «Цирцеї» — і, отже, тебе треба переселити на якийсь інший вітрильник…

Клабаутерман тільки встигає кивнути — і одразу ж підскакує, перевернувши горня і розливши залишки вина. Він миттю набуває тваринної подоби й, упавши на всі чотири, одним стрибком злітає по щоглі нагору, звідки й кричить, тихо, але загрозливо:

— Чого прийшов?!

— Я до месера, — задиркувато пищить знизу знайомий голосок. Запалюється погашений ліхтар, і в його світлі видно худеньку фігурку Малімора. — Месере, — кличе він і махає рученятами, — месере, я до вас, із повідомленням!

— Кажи.

— Мені барабао розповів про те, що відбувається. Я вирішив приглянути за спадкоємним… тобто за бастардом… коротше, за Фантином. А він, месере, у самісіньке пекло поліз! До ресурджентів! Вони його катувати зібралися… от-от почнуть, месере!

— Де?

— Та тут, поруч, у рибальському сільці. Якби я знав… Месере, зле коїтиметься, от що я вам скажу!

— Ти мені краще от що скажи, — Оберто уже сяк-так збіг трапом униз і тепер присів навпочіпки, щоб краще бачити обличчя свого маленького співбесідника, — ти ж тоді всі дев’ять перснів відніс новонародженим дітям Граціадіо, так?

— Н-ну…

— Потім, коли зникнення виявили, сказав синьйорові Бенедетто, що перснів там уже немає, правильно?