Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

— Якщо місце начальника поліції зараз вільне, то на нього краще за вас нікого не знайти, — мовив він, дивлячись на мого приятеля з неприхованим зачудуванням. — Просто диво, як ви мене вислідили.

— Вам теж варто було б поїхати зі мною, — звернувся Холмс до детективів.

— Я повезу вас, — запропонував Лестрейд.

— Добре, а Ґреґсон сяде з нами в кеб. І ви теж, докторе, — адже ви цікавитесь цією справою, тож їдьмо разом.

Я охоче погодивсь, і ми всі вийшли надвір. Наш затриманий і не думав тікати; він спокійно сів у свій кеб, а ми посідали за ним. Умостившись на козлах, Лестрейд хльоснув коня і швидко довіз нас до поліційної дільниці. Нас провели до невеличкої кімнати, де поліційний інспектор, блідий та млявий, що байдуже, мов машина, виконував свої обов’язки, записав імена заарештованого та вбитих.

— В’язня впродовж тижня допитають судді, — сказав він. — Містере Джеферсоне Гоупе, чи хочете ви сказати щось до суду? Мушу вас попередити, що кожне ваше слово буде записане й може бути використане проти вас.

— Я багато міг би сказати, — поволі промовив затриманий. — Я хочу розповісти цим джентльменам усе.

— Може, краще почекаєте до суду? — спитав інспектор.

— А до суду я, може, й не доживу, — відповів він. — Ні, не бійтеся. Я не думаю накладати на себе руки. Адже ви лікар? — обернувся він своїми гнівними очима до мене.

— Так, — підтвердив я.

— То покладіть вашу долоню сюди, — мовив він, показуючи руками в наручниках собі на груди.

Я так і зробив — і одразу відчув під рукою сильні, нерівні поштовхи. Груди тремтіли, мов благенька споруда, в якій працює величезна машина. Серед тиші, що запанувала в кімнаті, я почув у його грудях глухий, хрипкий шум.

— Боже мій, — скрикнув я, — це ж у вас аневризма аорти!

— Саме так, — байдуже відказав він. — Минулого тижня я був у лікаря — він каже, що за кілька днів вона лусне. До цього йдеться вже багато років. Це через те, що в горах біля Солоного озера я довго жив просто неба, а харчувавсь абияк. Тепер я зробив, що бажав, і мені однаково, коли я помру; але спершу я хотів би розповісти, як усе це сталося. Я не хочу, щоб мене вважали за звичайного зарізяку.

Інспектор та обидва детективи швиденько порадились, чи не порушать вони правила, дозволивши це затриманому.

— Як ви вважаєте, докторе, чи справді стан його здоров’я вкрай поганий? — спитав інспектор.

— Поза всяким сумнівом, — відповів я.

— Тоді наш обов’язок — вислухати його свідчення в інтересах правосуддя, — мовив інспектор. — Можете розповідати, сер, але хочу ще раз попередити вас, що кожне ваше слово буде записано.

— Дозвольте-но, я сяду, — сказав заарештований. — Ця аневризма швидко мене втомлює, і до того ж півгодини тому ми добряче відлупцювали один одного. Я вже на порозі смерті, тож не брехатиму вам. Усе, що я скажу, — чистісінька правда, а як ви її сприймете, мене не цікавить.

Сказавши це, Джеферсон Гоуп умостився на стільці й почав свою дивовижну розповідь. Говорив він спокійним, ніби повчальним голосом, немов ішлося про щось найбуденніше. За точність його слів я можу поручитися, бо мені пощастило роздобути Лестрейдів записник, а той занотовував кожне слово заарештованого.

— Вам не так уже й потрібно знати, чому я ненавидів цих людей, — почав він. — Досить сказати, що вони винні в смерті двох людських душ — батька та дочки — і поплатилися за це життям. Відтоді, як вони скоїли цей злочин, минуло стільки часу, що я вже не міг притягнути їх до суду. Але я знав, що вони — вбивці, і вирішив, що сам буду їхнім суддею, присяжними та катом. На моєму місці ви вчинили б так само, якщо ви справжні чоловіки.

Дівчина, про яку я згадав, двадцять років тому мала стати моєю дружиною. Її силоміць видали заміж за того Дребера, й її серце не витримало. Я зняв обручку з пальця небіжчиці й заприсягнувся, що перед смертю він бачитиме перед собою лише цю обручку і думатиме лише про злочин, за який розплачується. Я не розлучався з цією обручкою й ганявся за ним та за його спільником по двох континентах, поки не розшукав обох. Вони гадали, що виснажать мене до краю, але не зуміли. Якщо я завтра помру — а це, певно, так і буде, — то помру, знаючи, що справа моя скінчена. Я знищив їх власною рукою. Більш у мене не лишалося ані надій, ані бажань.

Вони були багаті, а я — жебрак, тож мені нелегко було ганятися за ними. Коли я дістався Лондона, мої кишені були порожні й довелося шукати хоч якої-небудь роботи. Правити кіньми та їздити верхи я звик так само, як ходити пішки, тож звернувся до контори кебів і найнявся туди. Щотижня я повинен був віддавати певну суму хазяїнові, а все, що я заробляв зверх того, йшло мені. Перепадало найчастіше небагато, проте на сякий-такий прожиток вистачало. Найважче було розпізнавати вулиці — такої плутанини, як у цьому місті, нема ніде в світі. Я купив собі карту, запам’ятав найголовніші готелі та вокзали, і все пішло гаразд.

Не одразу дізнався я, де живуть ці мої джентльмени; я розпитував про них усюди, аж поки вистежив. Вони зупинилися в кімнатах у Кембервелі, на тому березі річки. Коли я знайшов їх, можна було вважати, що вони в моїх руках. Я відпустив бороду — тепер вони нізащо не впізнали б мене. Зоставалося тільки не загубити їхнього сліду. Я вирішив ходити назирці за ними, щоб їм знову не пощастило втекти.

А втекти вони могли щохвилини. Хоч би куди вони йшли, я завжди стежив за ними. Часом їхав у своєму кебі, часом ходив пішки, але їздити було краще — так їм важче було б сховатись від мене. Тепер я міг заробляти гроші лише рано-вранці та вночі, тож добряче заборгував хазяїнові. Але мене це не турбувало — найголовніше, що тепер вони не вислизнуть із моїх рук.

Мої вороги були до біса хитрі. Боялися, певно, що за ними хтось стежить, отож ніколи не виходили