Книги Українською Мовою » 💛 Поезія » Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Том 2" автора Леся Українка. Жанр книги: 💛 Поезія / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 61
Перейти на сторінку:
головах таких великих.

Ще ж говорять: тії дурні Як допхалися до моря І побачили, що небо В хвилях синіх одбивалось,

То й подумали на море,

Що то небо,— і сунули Хутко, мавши віру в бога;

Там усі і потопились.

А ведмедів, що зостались, Чоловік тепера нищить,

І щороку менше й менше Зостається їх по горах.

«Так одні,— старий промовив,— Другим місце одступають,

А як наші люди згинуть,— Панство карликів настане,

Тих людців лукавих, мудрих, Що тепер живуть у горах,

Золоті багаті руди Все копають та збирають:

Як вони з гір виставляють Хитрі голови маленькі,—

Сам при місяці я бачив,—

Шах мене брав за прийдешність!

Влада грошей і дрібноти!

Ох, боюсь, що наші внуки,

Мов ті велети дурнії,

В небо-море повтікають!»

XIII

Між горами в чорній балці Озеро, вода глибока.

З неба смутно поглядають Бліді зорі. Ніч і тиша.

Ніч і тиша. Плескіт весел.

З тихим плеском, таємничо Плине човник. Замість діда Перевозять нас дівчата.

Зручно правлять. У темноті Часом блискають при зорях їхні дужі, голі руки І великі сині очі.

Край мене сидить Ласкаро,

Як і перш, блідий, мовчазний. Жах пройняв мене,— я здумаві Чи один він тільки мертвий?

Може, я і сам вже мертвий,

І пливу тепер під землю З марищами поруч себе У холодне царство смерті?

Може, озеро — то темні Хвилі Стіксу? * Прозерпіна *

По мене замість Харона,

Може, сих служниць послала?

Ні, я знаю, ще не вмер я,

Ще не згас — в душі у мене Ще горить, палає, грає Полум’я життя живеє.

Сі дівчата, що веслують І зручненько правлять, часом Бризкають водою в мене,

І сміються, і пустують —

Сі дівки здорові, свіжі,

Се не марища непевні,

Не кошачі душі з пекла,

Не служниці Прозерпіни!

Щоб допевнитися добре,

Що вони не з того світу,

Що я сам живу і чую,

Я себе запевнив ділом,

Притулив уста хутенько До тих ямочок на щоках,

І я зважив зараз в думці:

Як цілую, то живу!

А на березі іще раз Цілував дівчаток любих;

Бо вони за переправу Тільки сю приймали плату.

XIV

В сяйві-золоті сміються Фіалковії узгір’я,

А на пригорі сільце,

Мов гніздечко, чепурнеє.

Видряпавсь туди я — бачу,

Що старі всі полетіли,

А зосталась дома тільки Молодь, що літать не вміє.

Гарні хлопчики й дівчатка, Всі закутані в червоні Й білі хусточки вовняні,

Всі вони в весілля грались.

Я грання не перебив їм,

Бачив, як той закоханець, Князь-пацюк ', став на коліна Перед кицькою-княжною.

Бідний князь! До шлюбу стане З кралею. Мурчить суворо, Укусила, потім з’їла;

Миш сконала, гра пропала.

Цілий день сливе пробув я З дітьми, з ними розмовляв я Дуже щиро. Знать хотіли Діти, хто я й чим займаюсь?

«Друзі,— мовив я,— німецька Та земля, де я вродився;

Там багато є ведмедів,

Отже, я собі мисливець.

Облупив я не одного З тих ведмедів, так за тее ж Шарпали-таки не мало І мене ведмежі кігті.

Ті невилизані дурні,

Що я з ними битись мусив В себе в милім ріднім краю, Хутко вже мені обридли.

І сюди помандрував я Звіра кращого шукати;

Хочу спробувати сили На великім Атта Тролі.

Отакий сперечник славний Варт мене. Ох, в ріднім краю Часом я з такими бився,

Що й за перемогу сором!..»

Як прощавсь я, танцювали Всі малі навколо мене І співали в тому крузі: «Girofflino, girofflette!» 10

І, хизуючись, до мене Уклонилась наймолодша Двічі, тричі, штири рази І тоненько заспівала:

«Короля коли зустріну,

Я йому вклонюся двічі,

Як зустріну королеву,

То вклонюся їй аж тричі.

Як же шлях мені заступить Чорт з рогами, то вклонюся Двічі, тричі, штири рази... «Girofflino, girofflette!»

«Girofflino, girofflette! > — Залунав гурток, химерно Вирував навколо мене їх танок, бриніли співи.

Як зійшов я у долину,

Здалека лунало мило,

Мов пташине щебетання: «Girofflino, girofflette!»

XV

Величезні кручі, скелі,

Скрізь потріскані, побиті, Дивляться, немов потвори,

З давніх-давен скам’янілі.

Дивно! сиві хмари в’ються Понад ними, наче тіні,

Мов бліді наслідування Тих фігур камінних диких.

Здалека потік лютує,

Вітер виє між горами!

Гучний гомін, невмолимий І фатальний, наче розпач.

Скрізь непевна самотина! Чорна галич посідала На кривих старих ялинах, Важко б’є слабкими крильми,

Поруч мене йде Ласкаро, Мовчазний, блідий; та й сам я Був, неначе божевілля,

Рядом з смертею лихою.

Бридка, дика то містина, Повне, проклята! Здається, Кров я бачу на корінні Там, під деревом струхлілим.

У тіні стоїть хатина,

Вросла в землю, соромлива, Наче з боязким благанням Дивиться убога стріха.

Люди, що у тій хатині, То наготи, то зостанки Племені *, що у темноті Доживає вік злиденно.

В серці басків ще і досі Не зникає обридливість До каготів. Темний спадок Давніх темних часів віри.

У Баньєрському * соборі Є маленька хвіртка в гратах; Паламар казав,— ті двері Зроблені задля каготів.

Бо вони колись не сміли Входить в інші двері в церкву, А скрадались потихеньку В божий дім на бічні двері.

Там на низькому ослоні Осторонь кагот молився,

Мов заражений, окроме, Одрізнившись від громади.

Та свічки церковпі ясно Й весело тоді горіли,

Світло теє розганяло Марища віків середпіх.

Надворі зоставсь Ласкаро,

Я ж зайшов у низьку хату До кагота. І подав я Руку братові, як друг.

Я поцілував дитину,

Що, до грудей його жінки Причепившись, жадно ссала, Павуком слабим здавалась.

XVI

Глянути на те верхів’я Здалека,— воно сіяє,

Наче в злоті, в кармазині,

Гордо в сонячнім промінні.

Але зблизька геть зникає Та краса,— так і при інших Всіх земних дивах буває — Дурять нас ефекти світла.

Зблизька злото й кармазини — Ах! то тільки марний сніг! Марний сніг,— журливо, тихо Нудиться він в самотині.

Ставши там вгорі, почув я, Як рипів той сніг нещасний І байдужим, зимним вітром Скаржився на білі злидні.

Він зітхав: «Ох, як тут довго Лізе час у цій пустині!

Сі години безконечні!

Кожна з них замерзла вічність.

Ох, я бідний сніг! Якби ж то Міг я геть з сього верхів’я На долину тую впасти,

На долину, вкриту квітомі

Я б розлився там потоком, Дівчина з села найкраща З усміхом собі вмивала б Личко хвилею моєю.

Так! і, може б, я поплинув Аж у море, там я став би Перлою, тоді я міг би Буть оздобою в короні!»

Я почув ту

1 ... 32 33 34 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Том 2"