Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"

2

Це був, здається, мій третій чи четвертий літературний фестиваль, у якому я мав брати  участь.  Він мав назву «Літаючий дах». Нічого особливого він собою не представляв. З півсотні поетів із різних куточків України та Росії, якісь гості з Канади та Німеччини. Організація нікчемна. Організовувала цей фестиваль, здається, Ольга Іванівна. Фінансову підтримку надавала одна з партій лівого спрямування. Дія відбувалася в домі офіцерів. Зібралися там, ясна річ, переважно невдахи, люди, які перебувають у статичному непорозумінні з цим світом, кретини, невротики, каліки, наркоманки і обов’язково призери всяких там симпатій — оргкомітету, глядачів, що там ще? Юноє дарованіє, бабушка за вісімдесят, яка читала щось про те, як Бог їй казав «пиши-пиши-пиши...» та про «Кучми бандюкові...». Ясна річ, вона отримала якийсь там приз за старість і ще за якусь біду... Загалом, посповзалася всяка мішура з околиць і не тільки. Я теж приповз...

Зі своїми друзями-поетами пили  приготоване моєю бабушкою вино. Ми загорнули пляшку в паперовий конверт і пили, кричали реперські тексти, матюкалися, намагалися шокувати нещасних. Хто дійсно заслуговував уваги, так це поетеса з Криму Маріна Матвєєва та дружина біснуватого принца в темних окулярах Борозєнцева Юлія Броварна з Вінниці...

Те, що відбувалося на самому фестивалі, — фігня. Зрозумійте правильно, нам цей фестиваль, як, зрештою, і всі інші, був до одного місця. Після самої конкурсної програми нас запросили до якоїсь аудиторії, де відбувалась так звана «учта поетів». На рило припадало десь по півпляшки горілки і півпляшки вина. Також були бутерброди і цукерки. Одразу ж Молот, бунтар, поет, робітник, почав наливати, сяючи своєю розжареною фізією, він виголошував тости і обіймав свого приймака Ярослава Мінкіна, чимось схожого на Ігоря Бондаря-Терещенка. Як ми його (не ІБТ, звичайно) прозвали, хлопчик-дзвіночок. Він, як ота теличка, мав на шиї дзвіночка. До того ж мав довге волосся, під час читання своїх поезій гротескно, майже паралітично валявся на підлозі, вдаючи з себе театрально обдєланого страждальця. За ним пісялись усі дівчатка, а сам він викликав у нас, циніків, відразу. Це вже потім, через рік, на одному київському поетичному фестивалі виявилось, що всі вони поодинці досить нормальні хлопи. Особливо Молот, якого насправді звуть Олександр Сігіда. Цей сорокатрирічний поет з Луганська, а точніше, з якоїсь там Атамановки, вже пізніше викликав у мене неабиякий пієтет. Людина з майже трагічною долею, після народження сина пішов працювати шахтарем, випустив із десяток своїх збірок поезій, працював учителем у школі, багато пив, багато кричав, виглядав, як звичайний робітник, але, тим не менш, мав велике і добре серце. Виховав сина, який перекладав Бодлера вже у вісімнадцять років і доньку, кумедну огрядну дівчину, яка має надто кепський характер, але не любити її просто неможливо... Взагалі, опис життя Сігіди має вийти окремою книжкою, тому на цьому доброму слові я закінчу...

Міша Васильєв сидів праворуч від мене, постійно підливав мені горілку, я хмілів, починалась спека. Зусилля оргкомітету споїти представників творчої інтелігенції не пройшли даремно: нас дійсно споїли. Я та мої товариші віддано вскакували, виголошували тости за бездарностей, я кричав шанованому поету Олегу Слєпиніну: «Олєжка, давай!!!», він пообіцяв мене каструвати, якщо я не заткнусь. Я не затикався, аж поки мені не прийшов стопудовий піздєц. Стопудовий, причому піздєц, прийшов після якогось із стаканчиків вина. Я чіплявся до найбільш шановних, до найбільш маститих, Молот обізвав мого друга чудовиськом, на що мій друг запропонував йому станцювати вприсядку. Потім мене повели якимись дворами в якесь кафе. Дорогою мені захотілося відлити.

— Давай сюди, — сказав один із товаришів.

— Давай, — пробубнів я крізь алкогольну пелену. Думок не було ніяких взагалі, тому що їм просто не було звідкіля взятися.

Мені запропонували посцяти на якийсь поліетиленовий мішок.

— Давай, — казали мені, — напісяй на нього. Це Міша Васильєв.

Обсцикати Мішу Васильєва мені не хотілося, однак я себе не контролював і сцяв. Прямісінько на поліетиленового Мішу Васильєва.

Потім у голову мені шось стрельнуло, і я заверещав:

— Мажори в мене вкрали плеєр і мобільний телефон!

Хлопці одразу ж занепокоїлись. Плеєр, та ще і мобільний. Мажори! А мажорів ми не любили. Я, чесно кажучи, не знав, чого я це вигукнув, однак усі вже збиралися йти шукати мажорів, ламати їхні обличчя і забирати мій мобільний і плеєр. Але перед тим ретельно порились у моїй сумці. Виявилось, що ніхто нічого не вкрав.

Блював я вже вдома.

3

— А ти хто?

— Я? — запитав я.

— Ти.

— Я — поет.

— Тю...

Мене постійно зневажали за те, що я поет. Мені казали: ти дурак, ти повинен мати якусь спеціальність, ти маєш бути фахівцем, майстром своєї справи, розумієш? Розумію, відповідав я. Ти дурак, а не поет, казали вони, ніхуя ти не розумієш. У цьому житті поети не виживають. Романтика та інша поїбень зараз нічого не варті.

Однак я не зважав, зневажав і продовжував бути поетом. Я писав, намагався бути злободенним. Революція — будь ласка. Ще якась біда — нате вам біду. Війна в Іраку — нате вам війну в Іраку.

... Я пам’ятаю, як дванадцятого вересня 2001 року я прийшов до школи раніше за всіх і на дошці крейдою вивів «Falling USA», а вже через півтора року, коли Америка збиралась бомбити Ірак, ми з моїм другом розклеювали листівки антиамериканського характеру. Зараз я вже не бачу в тому жодного сенсу...

На черговій демонстрації під амбасадою США журналісти запитали хлопчика:

— Як ти ставишся до війни?

— Війна? — перепитав хлопчик. — А навіщо нам війна?

— А в армію підеш?

— Ні, — відповів хлопчик.

— Чому?

— Я буду музикантом...

І це відбилося луною в моїй голові. Хлопчик стане музикантом, він, либонь, грає на піаніно, як я колись грав, він хоче бути музикантом або актором, його батьки, без сумніву, хочуть, щоб хлопчик став дипломатом. А він не хоче бути дипломатом, однак він не розуміє, що, ставши дипломатом, він зможе попередити якусь війну, він зможе врятувати землю від ядерної катастрофи, від терористів, від майбутнього президента