Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"

Очолюваний нею гурток має невибагливу назву «Крила». Усі члени «Крил» ходять окрилені, усі без винятку мають неврози та інші нервові болячки, деякі постійно відвідують студентського психолога, а деякі, не виключаю, наносили візит психіатру. Усі як один мають дефекти мови, і складається таке вражання, що ти потрапив на інтелект-шоу «Елджі-еврика». Мене туди занесло погожим весняним вітерцем на початку квітня. Тоді якраз я працював над удосконаленням своїх поетичних здібностей, і мені стало цікаво, як же працюють інші в цьому напрямку. Аудиторія, у якій відбувалася зустріч, була схожа на камеру для довічно ув’язнених, єдине, що розвіювало  ці асоціації, — це книжкові полички, заставлені старими совковими томами класиків. І в цій аудиторії студенти наживають собі подагру та геморой. За столом сиділа сама Ольга Іванівна у незмінному ультрамариновому комбінезоні, якісь два недолугих хлопчики років двадцяти п’яти, залякана, також безпомічна дівчинка років сімнадцяти, ще парочка якихось юродивих та чоловік поважного віку. Біля чоловіка стояла спортивна сумка. У ній щось загадково ворушилось.

— Добрий день, — привіталася зі мною Ольга  Іванівна, — Ви, певно, Чех?

Усі присутні окрім чоловіка зі спортивною сумкою заховали свої обличчя від мого пронизливого погляду: їм стало соромно.

Я привітався. Мені показали, де я можу сісти, і я сів, запалив цигарку.

— Тут не можна палити, — озвався один із двох недолугих, Дмитро Виркін. Його образ був прямою профанацією проти людини як істоти Божої.

Довелося загасити цигарку. Інший недолугий, Міша Васильєв, почав читати свого вірша про факіра, який покохав Синю Панчоху, від чого в першого стався викидень — маленька обізянка. На перший погляд, це виглядає як цілком непоганий футуристичний твір, однак вірш був не футуристичний, а навпаки. Він сподобався усім, крім мене. Потім я почав крити всіх матом, ну, не те щоб усіх, а скоріш усе. Я читав вульгарні вірші, лаявся, виголошував промову на захист футуризму і волі думки. Мене не підтримував ніхто.

— Ми не можемо тебе підтримати, — казала Ольга Іванівна.

— Не треба мене  підтримувати, — рознервувався я.

Потім свої поезії читала сімнадцятирічна дівчина. Вона пітніла, соромилась, врешті-решт вона пустила сльозу, а коли настав час обговорення того самого бездарного вірша і один із юродивих мав нахабність висловити деякі критичні зауваження, дівчину почало якось страшно теліпати, вона заходилась кататися підлогою, пускати устами слину і безперестану ревіти. Ніщо не змогло її зупинити — довелося викликати швидку. Ескулапи, щоб не їздити два, а то і три рази, залишилися під стінами університету чекати на наступних жертв літератури. Вони змахували на двох геїв — як потім виявилося, вони були жінками...

Потім почалися вибори на місце президента «Крил», тобто не президента навіть, а так, полемічного соратника Ольги Іванівни. Оскільки Дмитро Виркін, у якого замість передніх двох зубів — два золоті, на усім обличчі гноїлися фурункули, а по кутиках губ пліснявіли білі відкладення, був безмежно закоханий в Ольгу Іванівну, то він, звичайно, неодмінно мав стати цим самим президентом, але щодо цього  в Міші  теж були свої плани. Він також кохав Ольгу Іванівну і не менше за Виркіна претендував стати її правою рукою.

Почав Міша, який виголосив не досить зрозумілу і прозору промову, але пообіцяв у разі обрання на цей пост його  всьому електорату презентувати по  примірнику «Майн Кампф». Дмитро Виркін був більш схильний до ораторського мистецтва, подекуди нагадував навіть Берлусконі. Відмовлявся від сексу, називав себе «ваш Ісус», обіцяв електорату безсмертя, плювався своїми запліснявілими відкладеннями і навіть відірвав у свого опонента ґудзик. Виступ Виркіна деякі навіть несміливо привітали оплесками. Потім підвівся чоловік у літах. «Це пойобщік», — прошепотів мені хтось із юродивих. Я не звернув на це уваги і приготувався слухати його промову.

— Президентом буду я, — лаконічно і впевнено промовив той. — Але заради демократії я готовий піти на ваші забавки, — додав він.

Почали голосувати. Узяти участь у виборах запросили й мене.

— Я перепрошую, — почав віднікуватися я, — але мені здається, що мене немає у виборчих списках.

— У нас немає списків.

Довелось голосувати.

— А можна по відкріпних талонах, — пожартував хтось із юродивих.

— Можна, — ввічливо хитнула головою Ольга  Іванівна.

Я проголосував проти всіх, Ольга Іванівна наполягала, аби пабєділа дружба, однак «пойобщік» почав вимагати підрахунку голосів. Найбільшу кількість голосів отримав чоловік поважного віку. За нього проголосували він сам і юродиві. За Виркіна проголосував Виркін та одна з медсестер, яку довго вважали геєм. За Мішу Васильєва проголосував сам Міша і дівчинка сімнадцяти років, яку геї вже відкачали, виміряли пульс і навіть поставили на ноги. Ольга Іванівна принципово не брала участі у виборах. Це вона обумовлювала тим, що боїться помилитися в собі і з’ясувати для самої себе, що у неї є фаворит.

Виркін працював провідником на транссибірській магістралі. Такі висновки я зробив через його поезію про Байкал, Лену та інші географічні особливості краю. Він безсоромно поблискував зубами й обіцяв помститися. Його  ніхто не боявся. Навіть я, незважаючи на те, що потрапив у немилість до цієї гидкої людини. Міша постійно ковтав якісь пігулки, згадував чесні імена Гітлера та Мандельштама, Ольга Іванівна обіцяла реванш через рік, а «пойобщик» задоволено потирав свої працьовиті руки.

Виркін, курва, всякчас намагався мене підколоти, задавав питання про Андрія Миронова, на які я не міг відповісти, називав мене невігласом, тихцем посміювався у свою пазуху і поблискував зубами. Я послав його на хуй.

На «Крила» я більше не приходив, з Ольгою Іванівною кілька разів пересікався, іноді зустрічав Виркіна, Міша Васильєв працював у книгарні, потім угледівши в собі неабиякий талант, пішов із «Крил» і замкнувся в собі. Кажуть, він став відлюдником і антропофагом. Мабуть же ж, брешуть.

Ольга Іванівна і надалі заманює нездар і посередностей до своїх літературних посиденьок, вона обіцяє їм літературне майбутнє, однак тонкі душі нездар розриваються к хєрам собачим після того, як хтось більш досвідчений відкриває поетішкам очі. Ходять чутки, що «пойобщик» — так його називають саме через його вкрай інтимну лірику — має якісь неплатонічні відносини з Ольгою Іванівною, та то лише чутки, і поширювати їх я не маю жодного права. Виркіна недолюблює суспільство. Іноді він зникає в невідомому напрямку, харчується коренями