Читати книгу - "Навіжені в Перу"

Відбігши кілька метрів від пробоїни, я повалив Тьомика навзнак, і тут-таки сам розтягнувся поряд, накривши голову руками.

…Ніхто з тих одинадцяти, що лишились за дверима у великій кімнаті, натужно розмірковуючи над тим, чого це я всучив їм цілий ящик з гранатами, навіть не нявкнув. Один за одним хатинку струсонуло кільканадцять вибухів, перетворивши стіни та дах на сито. Повітря згустилось, а небо потемніло від дрібних скалок, осколків та крихітних шматків штукатурки, які розлітались навсібіч. Запахло смаженими перуанцями.

Коли гул від вибухів стишився, ми з Тьомиком підвели голови і роззирнулися. У ту ж мить з гучним тріском дах бандитської халабуди завалився, потягнувши за собою стіни. На місці халупи лишився тільки фундамент і погризена основа задньої стіни, де-не-де охоплена млявим полум’ям.

Нараз я помітив, що з воріт ангару, який не постраждав після гранатної канонади, випурхнув останній, тринадцятий терорист. Схопившись за голову, він сновигав навколо згарища, очманіло повторюючи:

— Qué es esto? Qué es esto?..[30]

Через сизуватий туман, що заслав галявину в результаті серії вибухів, перуанець не помічав ні мене, ні мого напарника. Нещодавній успіх у боротьбі з основними силами бандитів додав мені сил, відтак я рішуче схопив до рук добряче обгорілу половину тумбочки, на якій лежав фугас, що зніс голову ватажку повстанців, і почав тихенько підкрадатися до вцілілого терориста…

…Як незабаром виявилось, перуанська армія насправді не залишила мене й Тьомика напризволяще. Завчасно, ще перед початком операції, у видані нам туристські шорти вшили невеликі передавачі, які дозволяли запеленгувати наше місцезнаходження (якщо бути точним, то місцезнаходження шортів), незалежно від того, наскільки далеко в нетрища затягли б нас терористи. Після першої невдалої сутички з повстанцями командуючий операцією генерал перегрупував сили, ще раз викликав підмогу (в тому числі два нові гелікоптери, за яких, як йому сказали, він відповідає погонами), і відрядив загін найкращих солдат нам на порятунок. Саме в той момент, коли повстанському ватажку хтось подзвонив на мобільний, висланий на допомогу загін займав позиції в лісі довкола бандитської криївки. Мимоволі спецназівці стали свідками подій, що розігралися на переліссі після того, як я урочисто вручив одному з телепнів-інсургентів коробку з «лимонками».

Коли солдати регулярної армії увірвалися на галяву, я добивав останнього бунтаря, з усієї сили колошматячи його залишками командирської тумбочки…

Ось так ми з Тьомиком і стали героями. Річ у тім, що ніхто з перуанців не знав до пуття, що там у нас трапилося. Ззовні все виглядало наступним чином. Я та Тьомик були єдиними заручниками в кімнаті з ватажком. Несподівано пролунав вибух, за ним ще один, потім — ще, і ще, і ще, після чого на галявину увірвався спецназ і застукав мене за тим, як я якимось підозрілим обвугленим предметом вкорочую віку останньому живому терористу. Мене відразу обізвали Рембо і потягли до журналістів фотографуватись.

5

Через два дні сеньйор Алан Гарсія Перес, високоповажний президент Перу, на спеціально влаштованому прийомі особисто вручив мені та напарнику медалі «За відвагу», привселюдно назвавши нас героями Перуанської республіки…

21 березня, 28 травня, 5—15 червня 2010 // Київ

Деліріон Місто, якого не було

1

Ніколи не намагайтеся водити бізнес із державою. Я не кажу про якусь конкретну державу, наприклад, Україну, Перу чи Мексику. Я говорю в загальному: якщо у вашій макітрі несподівано постане який-небудь конгеніальний задум стосовно того, як можна «розвести» чиновників на «бабки», мерщій женіть крамольну думку з голови! Останні кілька років я крутив афери нечуваної зухвалості, я вертів круг пальця досвідчених підприємців, я обманював цілі корпорації, але ще жодного разу мені не вдалося «надути» представників державного апарату. Повірте, будь-яке шахрайство, так чи інакше пов’язане з державними мужами, від самого початку приречене на провал. Вас обдеруть, як липку, залишать ні з чим, ще й зроблять винним, погрожуючи посадити в тюрягу.

2

Звання героїв Перу та симпатія самого Президента розкрили перед нами двері найкращих родин республіки. Мене і Тьомика запрошували до себе у гості міністри перуанського уряду, верховний суддя, конгресмени з правлячої партії, за ними вже стояли в черзі начальник поліції, директор Національного банку, кілька адміралів флоту та сухопутних генералів. Нас буквально благали бути присутніми на різних публічних заходах, запрошували на телебачення, брали інтерв’ю. Дуже скоро мене, мого друзяку і його запаморочливу подругу-білявку почали впізнавати на вулицях столиці.

…Взагалі, шановні, слід розуміти, що, займаючись усілякими шахрайствами, завжди краще лишатися у тіні. І це не рекомендація чи яка-небудь нудотна порада. Це — непорушний закон. Аксіома! У випадку вдало провернутої афери такий підхід убереже вас від заздрісників і надто допитливих нишпорок, у випадку фіаско — анонімність може врятувати вам свободу і навіть життя. На жаль, так сталося, що після того клятого трапунку з терористами у джунглях Мадре де Діос про нас із напарником говорило все Перу.

Тож попервах я вирішив почекати з «бізнесом», закономірно вирішивши, що наша надмірна популярність тільки нашкодить розкручуванню якого-небудь темного дільця. Однак незабаром я передумав. Добряче все обмізкувавши, я вимислив, що стосовно нашої з Тьомиком ситуації можна застосувати дещо іншу аксіому, запозичену із шоу-бізнесу. А звучить вона так: чим більше людей тебе знає, тим більше на них можна заробити.

Відтак я накидав у голові генеральний план дій і вирішив грати по-крупному.

3

Для того, щоб заробити великі гроші, існує всього два можливих шляхи: або ви виготовляєте щось зовсім маленьке, якусь майже непотрібну і дуже дешеву дрібничку, зате продаєте її в астрономічних кількостях, або ж ви володієте дрібкою чогось, що раптово, в одну мить стає потрібним усім. Перший спосіб вимагає чималих затрат часу, великих капіталовкладень, продуманого маркетингу тощо. Для другого способу необхідні лиш інтуїція та вивертливий і авантюрний мозок.

Ми з Тьомиком сиділи на відкритій терасі простенького прибережного кафе в одному із кварталів Мірафлоресу[31], потягуючи недороге перуанське пиво. Маруся після кількагодинного купання в океані відпочивала у хостелі, де ми спинилися. Відразу за площадкою пролягала асфальтово-чорна смуга автотраси, за якою починався сірий кам’яний пляж. Тихий океан