Читати книгу - "Зло не має влади"

Вони ще не спали.

Я бачила, як плавали тіні у вікні, як рухався вогонь ліхтаря — його піднімали й опускали, видно, вішали на гак і ставили на стіл. Я завагалася.

«Принце Олександре, чи знаєте ви, що ви ніякий не принц, а самозванець? Що король — не батько вам? Зізнайтеся, це ви писали записку? Це ви все накоїли, через вас Оберона забуто й Сарана біля порогу?!»

Світло ліхтаря потьмяніло. Напевно, вони прикрутили ґнотик; я раптом згадала колишнього алхіміка, який у вигнанні вигадує дитячі повісті. Він допомагав підмінювати дітей… Мені було так гидко й моторошно про це дізнатися, що я навіть не запитала: а кому він допомагав?

Голос Оберона начебто зазвучав у моїх вухах: «Є такі істоти. Та ти й раніше, певно, чула. Подібні випадки бували багато разів, і ще, на жаль, будуть…»

Виходить, письменник був у змові з «такими істотами».

«У ті дні на Королівство напали, — говорив Оберон, — почалася війна, я поїхав захищати далекі кордони. Мати Олександрова нездужала, а нянька виявилася надто безтурботною…»

— Хто тут?

Двері відчинилися. Принц Олександр стояв на порозі з величезним дрюком напереваги; був він в оксамитовому халаті, неабияк потертому й лискучому на ліктях. Його скуйовджене волосся стирчало врізнобіч.

— Ліно, ти?!

Принцеса Ельвіра за спиною в принца здавалася персонажем зовсім іншої казки — у шовковій нічній сорочці, в акуратному чіпці з мереживом, вона трималася, мов знатна гостя на пишному королівському прийомі.

— Пробачте, — промимрила я, косуючи на дрюк. — Я бачу, ви ще не лягли…

— Це видно просто із замку? — холодно поцікавилася Ельвіра. — Гостре ж у тебе око, магу дороги.

Принц опустив свою зброю, але запрошувати мене в гості не поспішав.

— Річ у тім, — я постаралася говорити офіційно, голосом шкільної директриси, — що мені треба з вами поговорити, з обома. Це дуже важливо.

— Нам, може, жити ледве більше доби, — зауважила принцеса так само холодно. — Хотілося б спокійно провести ніч у власному домі… наостанок.

— Принцесо, ніхто з нас не збирається вмирати, — я не хотіла вдаватися до мудрувань, але мене немовби хтось за язика смикнув. — Дуже багато залежить від вас. Скажіть…

Я затнулася. До мене якось не відразу дійшло, що записка разом із книгою залишилася в Максиміліана, і пред’являти мені нема чого.

— …Є записка… стара, котру король… яку одна людина зберігала у своїй книзі багато років. У записці написано витонченим почерком з нахилом уліво: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану». Принце Олександре, принцесо Ельвіро, ви не знаєте, хто це міг написати?

Принц і принцеса перезирнулися. Нічого втішного для мене в їхніх поглядах не було.

— Я писала записки тільки Олександрові, магу дороги, — голос Ельвіри ладен був змерзнути в повітрі й упасти на підлогу низкою бурульок. — І зрозуміло, ніколи б не написала «ви мені нічого не винні». Це вульгарність.

— Я теж не писав нічого подібного, — тужно додав принц. — Уявлення не маю, кому й навіщо це знадобилося.

Я спробувала впоратись із розчаруванням. Із третьої спроби це мені майже вдалося.

— Заждіть… Це дуже важливо… Ви ніколи не чули про тих, хто підмінює дітей у колисці? Вам не відомі такі випадки?

Принц і принцеса знову перезирнулися.

— Ні, — сказала Ельвіра.

— Дуже дивно, що ти про це запитуєш, — пробурмотів Олександр, відвертаючи погляд.

Мені раптом дуже схотілося допитати його за допомогою насінинок правди.

— Спати час, — прорекла Ельвіра тоном Снігової Королеви. — У ці страшні дні кожен дбає про себе, магу дороги… Прощавай.

* * *

Над річкою збирався туман. Мої сліди на березі обірвались: я злетіла з розгону, сильно відштовхнулась від піску мокрою кросівкою. Мусила знайти Максиміліана із книгою, запискою та насінинками. Можливо, принц Олександр щось приховує… Може, він і Оберона пам’ятає. Підстав для такої підозри було нуль, але мені дуже хотілося хоч за що-небудь зачепитися.

Проклятий алхімік ніяк не йшов із думки. Навіщо підмінювати дітей у колисках? Іще зрозумію, коли якась потвора підкладає свого виродка, щоб годували його. Але отак просто брати — й міняти дітям світи?

І ще мені раптом згадалася жінка з ганчір’яним драконом на колінах. Хто вона така й що то за світ? Чому я туди потрапила? І який у неї був дивний голос, коли вона сказала: «Це не Королівство»…

Я летіла над річкою, намагаючись триматися вище за туман. Звідтоді як мене ледь не порішила Мрячна Бабера, я цієї сірої мокрої вати не зношу. Мені ввижалися зойки… чи десь кричали насправді? Туман обманював мій нічний зір, я вирішила, що піді мною вже берег, і спустилася надто різко. Зачерпнула води кросівкою, від несподіванки сіпнулася, заточилась і ляпнулася у воду. Відразу пірнула по горло — вода була холодна, одяг на мені намок і потяг донизу, а ще ж посох у руках — я не зважувалася його випустити… Раптом річка взяла мене, начебто великою долонею, влаштувала зручніше й понесла вниз.

У різних місцях мені доводилося купатись: і в озері, і в струмку, і в морі, — але ніколи ніяка вода не здавалася такою пружною, зручною і зовсім домашньою. Мене не тягло, не зносило — просто несло, обережно, м’яко, я могла б розлягтися й руки за голову закласти — присягаюся, вода з власної волі не потрапила б ні в очі, ні до носа! Повз проплив високий берег… Знову змінився пологим… Річка несла мене від замку — до порту, повз міські будови, повз порожні хатинки рибалок…

— Ланс, — прошепотіла я.

Річка ледве гойднула мене, начебто в гамаку.

— Лансе, ти ж пам’ятаєш Оберона?!

Річка знову гойднула мене.

— Допоможи мені! Допоможи, я знову не знаю, що робити! Що робити, якщо його забув навіть Уйма? Навіть Олександр? Навіть Гарольд сказав мені, що я вигадала Оберона, щоб було, на кого сподіватися!

Річка ледь сповільнила рух. Попереду виднівся берег — пологий піщаний пляж між двома пристанями.

«Я був великим магом і великим воїном, — міг би сказати Ланс. — Але тепер я лише річка…»

— Розлийся! Зупини Сарану!

Відповіді не було. Він боротиметься, зрозуміла я, але Сарана переправиться все одно; крім того, щоб захопити замок, не треба перебиратися через річку…

Беріг наближався. Лане не міг мені допомогти, він був річкою…

Він був великим воїном.

«Попроси великого воїна, який давно полишив світ живих, довірити тобі Зшивач — і якщо твої помисли гідні, магу, ти отримаєш бажане».

Я все-таки сьорбнула води — з власної провини. І захекалася. Помисли ж бо мої гідні, й некромантією зроду