Читати книгу - "Декамерон"

Почувши його доладну і розумну мову, придивившися пильніше до його манер і вбачивши в ньому чоловіка шляхетного всупереч неблаговидному ремеслу, абат ще дужче вподобав його: спочуваючи його нещастю, він потішав його по-дружньому, всіляко обнадіював його, кажучи, що Господь піднесе такого достойного чоловіка знову на ту висоту, з якої його скинула фортуна, а може, ще й вище, і нарешті попрохав Алессандра товаришити йому в дорозі, бо обидва ж вони їхали до Тоскани. Алессандро подякував абатові за слова потіхи і сказав, що він готовий йому до послуг.

Отак їхали вони далі, і абата все більше й більше поривало до Алессандра, як прибули вони через кілька день у містечко, де гостиниць було обмаль. Абат забажав у тому містечку обночуватись, тож Алессандро повів його до знайомого трактирника і попрохав дати йому кімнату, котру кращу; ставши абатові ніби за дворецького, він розмістив по хатах і всю його челядь, кого куди. Як абат повечеряв і всі обляглися, спитав Алессандро у господаря, де ж би йому притулитись? Той йому й каже:

― Та хто ж його знає? Сам здоров бачиш, що народу в мене повно, і сам я з домашніми своїми сплю на лавах. Правда, там у абатовій кімнатці стоять скрині з пашнею; коли хочеш, я проведу тебе туди, постелю що-небудь, та й переспиш собі якось.

Алессандро ж йому:

― Як я, ― каже, ― піду до абата в кімнату, коли вона така маленька й тісна, що там ніхто з ченців не міг примоститись? Якби я раніш звернув увагу на ті скрині, я поклав би там ченців, а сам пішов би туди, де вони ночують.

На те господар одказав:

― Ну, як знаєш. Коли хочеш, можеш там любісінько примоститись: абат спить, куртина спущена, я тобі постелю тихенько якусь перинку, та й спочивай собі на здоров'ячко.

Побачивши, що се можна зробити, не турбуючи абата, Алессандро погодився і якомога тихіше влаштувався там.

Абат же не спав, жагуче бажання не давало йому заснути; він чув усю їхню розмову, чув також, як Алессандро ліг на скрині; задоволений тим, що так склалось, він сказав собі подумки: «Господь погодив мені в моїм бажанні; якщо я не скористаю з сієї нагоди, хто зна, чи ще коли така трапиться».

Твердо наважившись не пропустити сієї нагоди, він виждав, поки все в трактирі не стихло, а потім покликав нищечком Алессандра:

― Іди ляж біля мене.

Той довго одмагався, а потім роздягся й ліг. Абат, поклавши йому руку на груди, почав його пестити, нестеменно так, як дівчата своїх коханців; Алессандро тому вельми здивувався, гадаючи, що то нечиста пристрасть підіймає абата на таке пестіння. Абат розгадав ту підозру чи то інстинктивно, чи то по якомусь поруху молодиковому; він посміхнувся, зняв із себе хутенько сорочку, схопив Алессандра за руку, поклав її собі на груди та й каже:

― Не ті в тебе мислі, Алессандро! Ось полапай краще, то взнаєш, що я тут ховаю.

Алессандро намацав у абата круглі, тугі й тендітні груденята, ніби з слонової кості точені; зрозумів він, що то була дівчина, пригорнув її, не ждучи запросин, і хотів поцілувати, коли се вона озивається:

― Перш ніж до мене ближче приступити, послухай ― щось маю тобі казати. Як бачиш, я не мужчина; дівчиною рушила я з дому і їду отсе до папи{73}, щоб він оддав мене заміж. Чи то таке твоє щастя, чи моя недоля, скоро я побачила тебе, зразу полюбила так, як іще не кохала жодна жінка на світі; тим-то й вирішила я, що будеш ти мені мужем, над усіх любішим. Якщо ж ти не хочеш узяти мене за дружину, то йди собі звідси на своє місце.

Хоч і не знав Алессандро, хто вона така, та, взявши до уваги її пишний почет, догадався, що се дівчина з багатого і шляхетного роду, а що вона вродлива, се він бачив на власні очі, ― тож, не довго думавши, одповів їй, що коли буде її ласка, він на те залюбки пристане.

Тоді вона сіла на постелі і наділа йому на пальця каблучку перед іконою Господньою; заручившися таким робом, вони обнялись і втішались удвох любо та мило до самого світу.

Домовившися з нею про те, як далі вестися, Алессандро вийшов із кімнати, куцою і ввійшов, так що ніхто й не постеріг, де він ніч ночував. Радий та веселий рушив він знову в дорогу з абатом та його прибічниками і за пару тижнів був уже в Римі.

Проживши там кілька день, абат із двома лицарями та Алессандром пішли до самого папи: привітавшись, як закон велить, абат почав говорити:

― Найсвятіший отче, вам відомо краще, ніж будь-кому іншому, що хто хоче жити праведно й честиво, той повинен якомога уникати всього того, що штовхає його на противну путь; от і я, бажавши жити чесно, так і зробила ― утекла потаємці у цій ось одежі, взявши з собою частину скарбів мого вітця, англійського короля, що хотів оддати мене, молодую, за шотландського короля, старезного діда{74}, і рушила в дорогу сюди, до Рима, щоб ви, ваша святосте, видали тут мене заміж. І тікала я не стільки од старощів короля шотландського, скільки од боязні, що як побралася б я з ним, то, може, зробила б, молодою та хисткою бувши, щось таке противне Божим законам та честі нашої королівської крові. Коли я їхала сюди з такою постановою, то не інакше, як сам Господь милосердний, котрий один добре знає, чого кому треба, явив мені перед очі того, кого він судив мені за мужа; то був сей юнак (тут вона показала на Алессандра), що ви біля мене бачите; своїми звичаями і честивістю під пару він хоч якій значній дамі, хоч, може, кров його не така шляхетна, як у королів. Його обрала я, хочу мати себе за дружину, і ніколи не буде в мене іншого, що б там не казали отець мій і люди. Так одпала головна причина моєї подорожі, але я хотіла все-таки завершити її, щоб одвідати шани гідні та святі місця сього города і вас, отче превелебний, а надто для того, щоб одкрити перед вами й перед іншими людьми шлюб, що взяли ми з Алессандром перед лицем самого тільки Бога. Тим я благаю