Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Друковані матеріали відзначалися пристрасністю, яскравістю, образністю, революційним романтизмом, палкою вірою в перемогу соціалізму, оплотом якого є радянська республіка. Так, уже 20 лютого 1918 р. „Известия Елисаветградского Военно-революционного комитета” в редакційній статті „Під червоні прапори!” писали: „На полях Росії створюється небачена й страшна для всіх паразитів соціалістична армія, котра повинна бути тараном російської революції, який пробиває пролом в твердинях світового імперіалізму. Нехай велика і завзята сміливість цього зачину лякає сонних обивателів, які раболіпствують перед силою грошових мішків, і нехай соціал-патріотичні ворони каркають про поразки, що нас очікують. Ми знаємо, скільки поразок нам передрікали і скількома перемогами ми відзначили наш шлях до соціалізму. В смертельній сутичці. перед якою ми стоїмо, лише сміливість може принести нам нову перемогу. І ми йдемо до неї, кидаючи виклик капіталізму, який прогнив і соціал-черв’якам, що живуть в атмосфері його гниття.
Ще мале левеня нашої пролетарської армії, але силу його кігтів уже пізнали Керенські, Каледіни й Петлюри.
Це були лише перші досліди, тільки гра порівняно з тим, що має бути попереду. Левеня виросте скоро і ревіння його гармат, що спрямовується рукою слюсаря-робітника, покаже всім шакалам імперіалізму, що перемогти Росію царя, не значить перемогти російську революцію”[285].
Як видно, у поході армій Центральних держав на схід не розрізнялось, що це поокремі акції проти радянської Росії й радянської України. соціалістична Росія сприймалася як батьківщина для всіх, хто піднявся на боротьбу за новий світ.
Червоною ниткою через закличні публікації проходила думка про те, що вирішальними факторами нездоланності радянської України є її соціалістичний суспільний лад, народний характер влади. „Народ ніколи не відмовиться від того, що він реально відчув у своїх руках, — наголошувалося в статті катеринославських більшовиків. — Народ своєї волі не забуде, народ своєї землі не залишить і ніякому багнету не підкориться — він ще більше зненавидить своїх гнобителів, він ще міцніше згуртується навколо Радянської влади, він ще швидше закличе самовладання і спокій, щоб не уступити своїх вольностей”[286].
Того ж дня бердянські більшовики також закликали трудящих рішуче стати до оборони своєї справи: „…Порятунок революції — в напруженні сил усіх революціонерів. — Хай усі, кому дорога наша робітнича революція, встануть під рушницю. Хай понесуть вони на вівтар свободи єдину власність пролетаря — своє життя. Хай знають вони, що смерть революціонерів — життя всіх інших. Ми можемо віддати наші життя. На наші місця завжди знайдуться інші — але віддати свої завоювання ми не можемо і не повинні. Кожен крок уперед коштував крові, і ті, хто пролив її, заповідали нам — без бою нічого не здавати! Їх заповіти священні. Виконаймо ж їх. До зброї, товариші!
На бій кривавий, святий і правий…”[287].
Більшовицькі заклики, достатньо суголосні сильним антинімецьким настроям, які існували в українському суспільстві, досягали ефекту. В містах оперативно створювалися воєнно-революційні комітети та інші органи оборони. При партійних комітетах організовувались військові бюро й комісії, а при радах робітничих депутатів — мобілізаційні відділи. Сформовані ними революційні військові частини та червоногвардійські загони відразу ж відправлялись на лінію фронту й негайно вступали в бої. Хоча таким загонам бракувало належного озброєння, воєнного досвіду, єдиного командування, вони нерідко виявляли високий моральний дух і завдавали противникам дошкульних ударів. Так, 25 лютого півторатисячний загін солдатів-фронтовиків під командуванням В.Кіквідзе в бою поблизу Бердичева примусив ворога не лише зупинитися, а й відступити, втративши близько 100 чоловік убитими, гармату й 14 кулеметів. Впродовж чотирьох днів загін В.Кіквідзе{14} затримував просування чотирьох ешелонів і бронепотягу противника[288].
Кожен день тоді важив дуже багато. Адже після здачі Бердичева відкривався шлях на столицю — Київ. У місті встигли створити кілька червоногвардійських загонів під командуванням В.Боженка, В.Довнар-Запольського, Г.Чудновського, А.Дзедзієвського. До них приєдналися загін червоних козаків на чолі з В.Примаковим, загін В.Кіквідзе, Уманський загін (командуючий І.Кулик), Вінницький (Є.Едельштейн), Слов’янський (В.Марапулець), російсько-сербський загін (А.Гриневич) та ін. 27 лютого в урядовій телеграмі в Москву повідомлялося: „По всій Україні мобілізуються соціалістичні загони, які йдуть на Київ, Полтаву, Кременчуг, Конотоп, Харків, Катеринослав”[289].
Однак більш як двадцятикратна перевага окупантів робила свою справу — радянські війська відступили й 1 березня здали Київ. За два дні до того Народний секретаріат евакуювався до Полтави. Одержавши смак до блискавичного просування вглиб України, німецькі окупанти розгорнули наступ по лінії Ромодан — Полтава і Бахмач — Конотоп. Водночас австро-угорські частини посунули на південь України. Зайнявши 3 березня Жмеринку, вони відразу стали загрожувати Одесі. Однак темпи підкорення лівобережних теренів помітно уповільнилися. І, вочевидь, зовсім не тому, що апетити завойовників зменшилися.
Головною причиною тут стало наростання спротиву окупації. Назустріч австро-німецьким військам і гайдамакам висилалися все нові загони, сформовані в різних містах і селах. Так, під Конотоп прибули червоногвардійські загони під командуванням М.Руднєва з Харкова, 10 березня на фронт відправився Перший соціалістичний загін під командуванням К.Ворошилова. До нього входило 640 шахтарів і металістів, а в розпорядженні було 2 бронепоїзди й значна кількість набоїв, одержаних від робітників Луганського патронного заводу. Через кілька днів в район Конотопа прибув і Другий луганський соціалістичний загін під командуванням О.Пархоменка. До луганчан приєдналося й кілька шахтарських загонів з Юзівки, в тому числі й Перший пролетарський полк Донецького басейну. Згадані формування було об’єднано під загальним командуванням К.Ворошилова[290]. Близько трьох тис. червоногвардійців дала в ті дні Чернігівщина[291].
У район бойових дій було передислоковано й частину червоногвардійців, які до того брали участь в успішних операція на кадетсько-каледінському фронті.
Активність виявляла українська молодь, особливо та її частина, яка почала організаційно гуртуватись у спілки соціалістичної робітничої молоді (ССРМ). Так, одеські молоді спілчани створили кілька загонів, укомплектували, зокрема, команду бронепотяга на чолі з матросом А.Полупановим. Переважно молодіжним був і склад бійців бронепоїзда, яким командувала молода комуністка Л.Мокієвська-Зубок. Бронепоїзд у терміновому порядку збудували робітники Брянського заводу в Катеринославі. В загони, сформовані Харківською молодіжною спілкою, записалося понад 500 юнаків і дівчат[292].
Пліч-о-пліч з українцями й росіянами на боротьбу з австро-угорськими та німецькими загарбниками повстали й громадяни інших держав, що волею долі опинилися в Україні. Так, з числа полонених було створено 1-й чехословацький загін під командуванням Я.Гашека. Серед тих, хто стримував навалу австро-німецьких військ, були
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у революційну добу. Рік 1918», після закриття браузера.