Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Майєр передихнув, загрозливо блиснув своїми круглими, глибоко посадженими очима.

— Всі ви, — презирливо кинув він, — повинні запам'ятати ряд незаперечних істин. Ви живете на землі великої Німеччини. І живете з милості великого фюрера Адольфа Гітлера. Німецькі солдати своєю кров'ю завоювали ці простори. І віднині всі ці землі належать німцям. Кожен з вас, хто хоче вижити, вціліти, — Майєр ткнув пальцем в натовп, — повинні беззастережно виконувати всі розпорядження німецьких властей. Перед вами є два шляхи — покора або негайна смерть. Запам'ятайте цю істину! А зараз, — крижаним голосом повідомив Майєр, — буде виконано присуд над злочинцями.

На майдан виїхала вантажна машина, на якій під охороною есесівців стояли приречені до страти: дружина директора школи, вчителька української мови та літератури Ніна Павлівна, лісник Григорій Мороз, його дружина тітка Мотря і дочка, учениця дев'ятого класу Галинка. Люди злякано розступалися перед чорною машиною, шарахалися від неї, відкриваючи шлях до старих лип, на яких солдати чіпляли мотузяні зашморги. Машина поволі наближалася до місця страти. На майдані запанувала німа тиша. Люди із жахом дивилися на зашморги, які розгойдувалися під подихом теплого вітру.

Пронизливо завищали гальма, і машина спинилася. Високий фашист в чорному мундирі підходив до приречених і одягав їм на шиї зашморги.

І раптом над притихлим майданом пролунав дзвінкий голос вчительки:

— Люди! Не бійтеся фашистів! Нас багато, і всіх вони не перевішають! Помстіться за нас окупантам! Борітеся — поборете!

Глухо загурчав мотор, машина поволі зрушила з місця, і повішені загойдалися над землею. Тонкі губи Майєра торкнула ледь помітна посмішка.

Юрко не міг відірвати погляду від страчених, світ плив перед його очима, боляче стислося серце. Він ніби провалився у якусь безодню, нічого не чув і нічого не бачив. До тями привела його мати. Вона, як маленького, взяла його за руку, підтримала, промовила ледь чутно:

— Тримайся, Юрку! Тримайся, сину!

Гострий біль краяв Юркове серце. Загинула на його очах улюблена вчителька, яка була їм усім другою матір'ю. І він, Юрко, нічим не міг їй допомогти, врятувати, захистити від фашистів. І хлопцю здалося, що коли Ніна Павлівна гукнула свої останні слова: «Помстіться за нас! Борітеся — поборете!» — то вона зверталася до своїх учнів із заповітом. Загинула Галинка, тітка Мотря, дядько Григорій. Над майданом пролунав різкий, деренчливий голос перекладача:

— Дивіться і пам'ятайте! У вашому селі почав діяти новий порядок! За прояв будь-якої протидії — розстріл. Тепер усім розходитися по домівках! І завтра всім на роботу. Наказ пана коменданта Штарка необхідно виконувати всім!

Люди почали розходитися. Вони брели вулицями, як ті привиди. Йшли мовчки, боялись глянути одне одному в очі. Юрко ледве переставляв обважнілі ноги. Перед очима стояло синє, брезкле, якесь зміїне обличчя Майєра, його довга, покрита дрібними зморшками шия, важке підборіддя. І раз у раз пригадувалася страхітлива гримаса, коли він дивився на страчених.

Навіки врізалося в пам'ять горде, одухотворене обличчя вчительки. На ньому не було ні страху, ні відчаю. Ніна Павлівна гордо і безстрашно зустріла свою смерть. Під час громадянської війни Ніна Павлівна була медсестрою, часто на уроках, на шкільних зборах розповідала про героїчні подвиги бійців революції, навчала своїх учнів мужності та відваги. Назавжди запам'ятав Юрко її слова: «Смерть буває різна — смерть героя-звитяжця і смерть зрадника, боягуза, дезертира. І не страшно вмирати тому, хто знає, що він віддає своє життя за рідну землю, за свій народ». Учителька загинула, як героїня. Чи зуміє і він, Юрко, отак безстрашно зустріти найстрашніші випробування, не здригнувшись, не затремтівши від розпуки. «Тепер зумію», — подумав Юрко, не здригнулася вчителька, не здригнеться і він, її учень.

Розділ дев'ятий

ПРИХІД СТАРОСТИ

На другий день після страти вчительки та родини лісника до Берегових навідався староста Юхим Щупак.

Поздоровкався, широко перехрестився, зняв вилинялу німецьку пілотку, поклав її на підвіконня і сів за стіл.

— Ну як, Маріє? — радісно звернувся до матері.— Що тепер скажеш? Пішли наші вгору! Чула? Старостою німці мене настановили. Тепер, вважай, що в селі вся власть знаходиться у моїх руках. Довго довелося мені чекати приходу моїх визволителів, а бач, як там не було, дочекався. Вцілів і не потрапив на зуби більшовикам. А чого не потрапив, бо Юхим Щупак має мудру голову. Дав мені німець новий будинок, отой, що недавно вчителям побудували. І три гектари землі комендант дозволив нарізати, вибирай, каже, де хочеш. Так я й відхоплю собі коло Шевчикового озера. Кращої земельки, як там, в усій окрузі не знайдеш. І платня йде, марками буде німець платити. Учора комендант мені виписав корову. Скоро й хутір віддадуть. Як-не-як, а було в мого батька двадцять п'ять десятин землі. І ще три гектари додалося, от і буде шматочок. Придбаю тракторець — і куди тому Хоткевичу!

Староста задоволено засміявся, повагом погладив руду кошлату борідку:

— Почув я, Маріє, що в тебе якісь біженці отаборилися. І зайшов перевірити. Хай пред'являть документи.

— Нема в них, Юхиме Мартиновичу, — забідкалася мати, — ніяких документів. У машину на переправі влучила бомба, зосталися в чому стояли, бо все пропало. Жінка хвора, запалення легенів, лежить не піднімається. І діти в неї — дівчинка й хлопчик. Біженці.

— Еге, біженці,— значуще промовив Щупак, — тепер усі біженці, всі нещасні і всі потерпілі від совєтів. Той розкуркулений, той ворогом народу вважався… А глянеш глибше — комуністи, підпільники, замасковані більшовики. Бігли за советами і не зуміли добігти до безпечного місця. А може, євреї? Отут треба дивитися в оба, бо є строгий наказ усіх євреїв зразу ж розстрілювати без суду й слідства та без ніяких зволікань. Слава богу, в нашому селі євреїв не було, то тепер менше клопоту. А тепер треба вирішувати, як бути з вашими біженцями. Є розпорядження начальника жандармерії пана Гофмана всіх, хто без документів, направляти в жандармерію прямим ходом.

— А потім куди їм подітися? — запитала мати. Староста підняв вказівний палець, показав ним на стелю.

— З гестапо та з жандармерії одна дорога — до господа Бога. Там довго ні з ким церемонитися не будуть.

— Так нема в них документів, пропали, — жалісно промовила мати, — півсела бачило, як бомба влучила в їхню машину. І наш Юрко свідок.

— Доведеться звертатися в поліцію, до пана Ситарчука. хай уже він вирішує, а той зразу спровадить у