Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

Нема чого зволікати, сказав я собі й знайшов у телефонній книзі номер Вейнрайта. Набравши його, після третього дзвінка почув сповнений гідності голос:

— Будинок містера Вейнрайта.

— Чи не з Джоном Стівенсом я говорю?

Після невеличкої паузи голос у слухавці обережно відповів:

— Так, це Стівенс. З ким маю честь?..

— Мене звати Меллой. Містере Стівенс, я би хотів поговорити з вами про важливу особисту справу. Це стосується сім’ї Кросбі. Чи не могли б ви зустрітися зі мною сьогодні увечері?

Знову пауза.

— Я вас не розумію.

Це був голос старої людини — дружелюбної, але, на жаль, не надто тямущої.

— Боюся, я вас не знаю.

— Але, можливо, ви чули про детективне бюро «Універсальні послуги»...

Так, про таке бюро він чув.

— То я ним керую, — пояснив йому. — Мені дуже важливо поговорити з вами про Кросбі.

— Не впевнений, що маю право обговорювати з вами свого колишнього хазяїна, — сказав він стримано. — Вибачте!

— Вам не завадить вислухати мене. Після цього самі вирішите, відповідати на мої запитання, чи ні. Якщо не захочете відповідати — нічого страшного.

Цього разу пауза була ще довшою.

— Ну що ж — гадаю, я міг би з вами зустрітись, але не обіцяю, що...

— Усе гаразд, містере Стівенс! Тоді зустрінемося в кафе на розі Джефферсон та Фельдман-стрит. О котрій вам зручно?

Він відповів, що його влаштує дев’ята.

— Я буду в капелюсі й читатиму «Івнінґ Геральд», — повідомив йому.

Той відповів, що прийде, і повісив слухавку.

У мене залишалися ще дві години до зустрічі з ним, тож я вирішив провести їх у барі Фіннеґана. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб зачинити контору. Поки замикав сейф і зачиняв вікна, думав про сестру Гарні. Хто її викрав? Чому це зробили? І чи жива вона ще? Це мене нікуди не привело, однак я був стривожений. Усе ще поглинутий думками, вийшов у приймальню, переконався, що тут усе в порядку, перетнув кімнату, вийшов у коридор і замкнув за собою двері на ключ.

Наприкінці коридору, біля ліфта, побачив опецькуватого чоловіка, котрий стояв, ліниво обпершись об стіну, і читав газету. Він не відірвав очей од газети, коли я, ставши поруч, натиснув кнопку виклику ліфта. Мигцем оглянув його. Він був смаглявий і мав тупувате рябе обличчя. Був схожий на італійця — а може, й на іспанця. Синій костюм із саржі витертий на рукавах, манжети сорочки брудні.

Ліфт приїхав, ліфтер розчахнув двері, й ми з «макаронником» зайшли в кабіну. На третьому поверсі ліфт зупинився, щоб підібрати Манфреда Віллета, який окинув мене непроникним поглядом і відразу ж втупився у заголовки газети «макаронника». Взагалі-то він казав, що не хоче афішувати своє знайомство зі мною, але я подумав, що це вже занадто — навіть не кивнути мені. Але тут платив він — йому й замовляти музику.

Я купив у газетному кіоску «Івнінґ Геральд», даючи Віллету змогу вийти з будівлі першим. Спостеріг, як той сідає в «олдсмобіль»[20] завбільшки як дредноут[21]. «Макаронник» із брудними манжетами приземлився в одному з великих крісел у вестибюлі, продовжуючи читати газету. Я пройшов до чорного входу і провулком дістався бару Фіннеґана.

Там було накурено, хоч сокиру вішай, та повно підозрілих галасливих типів. Не встиг я зробити кілька кроків до свого улюбленого столика, як до мене підбіг Олаф Крюґер, власник боксерської школи на Принцесс-стрит, і схопив мене за руку.

Олаф був не важчий — та й не набагато розумніший — за жокея і мав лису, мов яйце, голову.

— Привіт, Віку! — сказав він, і ми потиснули одне одному руки. — Ходімо разом вип’ємо. Давно тебе не бачив. Що поробляєш?

Я почав проштовхуватися до столика, підморгнувши дорогою Майкові Фіннеґану, який у яскравому світлі неонових вогнів наливав пиво.

— Регулярно буваю на твоїх боях, — сказав я, поки Олаф видряпувався на високий стілець, погрозливо орудуючи ліктями, щоб розчистити собі місце, однак на його грізні рухи ніхто не зважав. — Але тебе не бачив. Той твій хлопчина, О’Хара, непогано б’ється.

Олаф махнув крихітною ручкою Фіннеґанові.

— Два віскі, Майку! — заволав він різким пронизливим голосом. — О’Хара? Так, він непоганий, але недостатньо досвідчений у перехресних ударах. Я увесь час йому про це торочу, але він мене не слухає. Колись він напореться на суперника з миттєвою реакцією — і тоді йому кінець.

Наступні півгодини ми проговорили про бокс. З Олафом ні про що інше не можна було говорити. Отак балакаючи, ми з’їли по два сандвічі та випили по три порції подвійного віскі.

Гьюсон, спортивний репортер «Геральд», приєднався до нас і наполіг на тому, щоби пригостити нас віскі. Це був високий, худий, доволі цинічний чолов’яга, який починав лисіти, з мішками під очима та з посиланим попелом передом сорочки. Постійно тримав у роті сигарету, яка смерділа так, наче була знайдена на смітнику принаймні кілька років тому. Можливо, так воно й було. Після того, як ми прослухали з півдюжини його безкінечних скабрезних оповідок, Олаф сказав:

— А що ти сплетеш про малюка Діксі та його походеньки на вчорашній вечірці? Чув про них?

Гьюсонове обличчя витягнулося.

— Не чув. Малюк ані словом про це