Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

— Де я?

— Хто я?

— Яка мила пташка?

— Та це ж дракон!

— Він хоче погратися! Хизується полум’ям.

— Зараз обіллю його водою, аби не задирався.

— Куди зник мій кран?

— Куди зникла моя кімната?

Андрій відчуває безмежний простір, він його не бачить, він забув, що можна дивитися. Лише Андрій і Дракон, який збільшився з розмірів ворони, спочатку до габаритів орла і зараз перевершить масштабами доісторичного мамонта. Він розриває повітря незмірними крила, у яких криється неймовірна сила. Андрій відчуває, що горить. Він біжить.

— Куди я біжу?

— З якою метою?

— Я не знаю, Андрій, але БІЖИ!

— Я горю!

— Я відчуваю як на мені палає одяг.

— Почекайте, куди зник мій одяг?!

Андрій біжить в нікуди таким, яким народився на світ. Андрій палає. Перед ним виникають сходи.

— Яке везіння! Вони мають мене врятувати!

— Андрію не йди туди, ти голий! А якщо там хтось є!

— Я горю!

— Андрію, ти голий!

Андрій несамовито біжить сходинками. Вони перетворюються на абзаци друкованого тексту. Вони тікають з-під ніг палаючого. Андрій перечіпається. Андрій відчайдушно чіпляється за сходи руками. Андрій намагається повзти. У нього не виходить! Андрій відчуває, як його ноги відмовляються підкорятися, як паралізує руки, зводить язик. Андрій котиться сходами, які розвалюються і тікають зусібіч.

Андрій у глибокій печері. Сотні комірок розташувалися на стінах.

— Я заховаюся у ці комірки!

Андрій безперешкодно залазить в одну з комірок, розміром трошки більшу за дупло білки.

— За цією метушнею я й не помітив, коли припинив палати!

— Як добре, що, бувши минулого літа на морі, я добре змастився кремом проти сонця. Напевне, що він ще залишився і не дав моїй шкірі обгоріти.

— Лоскотно, — засміявся голий Андрій. Скрутившись у три погибелі, він нагадував мушлю равлика.

— Личинки! Багато личинок! — очі Андрій наповнились жахом.

Андрій намагається вилізти з будинку личинок, йому соромно за те, що він їх потурбував. Це ж він сам в одній із глав поселив їх тут. Вони кишать у цих стінах, ця стіна складена з мільярдів личинок!

— Я ж прихилив тут злого Червоного Дракона. Я гадав, що він заслуговує на це покарання. Ні, є покарання, на які не заслуговує ніхто!

Подумавши це, Андрій викотився з комірки. Підлоги печери по щиколотку була вкрита личинками. Андрій ліг і заплакав. Він відчував як хробаки йдуть на оглядини у його ніс.

— Чудовий будинок: яка обстановка, яке планування, який дизайн! — захоплювались вони. Андрій чув цн, його переповнювала гордість за апартаменти своїх ніздрів. Він відчував як личинки наповнюють його. Він чув їхні схвальні коментарі.

— Це найкраща квартирка, яку я коли-небудь зустрічала! — захоплювалась хробачиха-лікарка.

— А на вікна я повішу рожеві фіранки, — сяяла від щастя хробачиха-домогосподарка: у колишньому помешканні вона не мала змоги реалізувати себе як дизайнер інтер’єру.

— Вирішено: купую! — радів хробак-професор від вдалого капіталовкладення.

Найбільш підприємливі хробаки не втратили цей шанс, і за декілька хвилин успішно функціонувало більше десятка фірм, що продавали житлові приміщення у тілі Андрія, здавали в оренду. Близько сотні хробаків уперше знайшли достойне застосування своїм обдаруванням: вони робили перепланування квартир, оформлювали її ззовні та всередині.

— Досить! — подумав Андрій, який лежав у позі ембріона на підлозі печери — сотні щойно народжених підприємств стали жертвами банкрутства. Мільйони хробаків, котрі покладали свої кошти у нерухомість, втратили усі заощадження. Ті, у чиїх руках опинився весь капітал, зникли, не залишивши і сліду, емігрувавши у печери на березі моря.

— Я лечу, — радів Андрій, пливучи космосом. Прямо перед ним виникла невеликого розміру зірку, яка затягувала його, наче він був пилом.

— Здраствуй, Андрію, я довго чекав на тебе, — звернувся до нього сивий чоловік у савані.

— Хто ви? Сподіваюсь вас не бентежитиме, що я голий. Випадково, я втратив увесь свій одяг, — вибачливо повідомив Андрій, котрий стояв у піжамі з зайчиками — мамин подарунок.

— Який же ти голий, Андрію? Часто ти так подорожуєш сторінками своєї книги?

— Останнім часом так… — зніяковів Андрія.

— Тобі подобається?

— Відверто кажучи, не дуже. Мене тут ображають. Це холодний світ.

— Ти сам його створив.

— Я лише письменник. Я його вигадав, його не існує.