Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

Мене прийняли в першу штурмову роту 5-го окремого добровольчого батальйону «Правий сектор». Там уже роззнайомилася з хлопцями. А потім і група з моїми земляками вдруге приїхала і теж вступила у батальйон. Вони вже мали досвід боїв, тож одразу поїхали в Піски, а я залишилася на базі, бо не вміла ще нічого. Ну хіба що трохи стріляти, бо колись працювала у правоохоронних органах. Довелося пройти вишкіл. Було складно, бо в добровольчих батальйонів зброї практично не було.

Я розуміла, що хочу щось зробити для своєї держави, що не хочу залишати її такою для своїх дітей. І вже було усвідомлення того, що це затягнеться і нескоро ми повернемося додому. Мій товариш-земляк Саша все хотів мене додому відправити. Давав кулемет носити, «лєнти» кулеметні набивати набоями і весь час перепитував, чи не хочу я додому. Спершу нігті від незвичної роботи позбивала у кров, але думки повернутися жодного разу не виникло.

Пам’ятаю, якось по рації почула про обстріл. Уже сутеніло, і тут почулися постріли. Я злякалася, звісно, але без паніки. Хлопці сказали мені зайти в одну з кімнат і сидіти там. Я сиджу і чую, що вони відстрілюються, йде бій… І коли наші перестали стріляти й стало зовсім тихо, мені було страшно вийти з тієї кімнати. Така думка: «А що, коли хлопців повбивали, нашу позицію захопили вже і мене зараз візьмуть у полон?» Потихеньку вийшла, спустилась — а хлопці внизу вже п’ють чай-каву, про щось говорять… Про мене вони просто забули. Я тоді була страшенно зла на них.

Далі я весь час була у Пісках. Часом іще бувала у Водяному. В нас дівчата були в інформаційному відділі, серед медиків, у штурмовій роті була дівчина (позивний «Арійка»), вона постійно на виходах була з нами. Коли я приїхала, селище вже було наше, позиції облаштовані. Село розбите, але не так, як при нашому виїзді, коли Пісків уже не було практично. В селі було багато військових, ми товаришували з хлопцями-армійцями (поряд стояла 95-та бригада). Я обходила все село, всі вулиці, щоб вивчити, що де, раптом що — куди мені йти, де сховатися.

Коли я повернулася на ротацію, командира не було, він саме від’їхав. Тоді штурмова рота була досить велика, і мені довелося декого з хлопців поставити на місце. Після того мене почали поважати і слухатися. Якось викликали в штаб і запропонували стати старшиною першої штурмової роти. І коли нашого командира, «Подолянина», не було, я виконувала його функції. Чітких обов’язків не було: тримати дисципліну, займатися побутовими питаннями — їжею, формою для хлопців, волонтеркою. Під час шикувань звітувала, де перебувають мої бійці, готувала хлопців до виїзду на передову. Мене викликав комбат і запитував, хто завтра о шостій ранку може їхати на передову. Я мала вибирати, хто з бійців поїде. З часом до мене звикли, прийшло розуміння, що я не жінка, а боєць. І ставитись почали, відповідно, як до бійця.

Знаєте, що цікаво було? Найбільшою карою для наших хлопців було не їхати на передову. От є в когось «зальот», і командир йому каже: «Все, на передову ти не їдеш». І це було реально найстрашніше і найгірше для них покарання. Рвалися всі, хотілося всім щось робити, якось діяти.

Населення в селі було своєрідне. Патріотів небагато. Були люди, в яких діти й онуки воювали на ворожому боці, й вони цього навіть не приховували. Якось нам привезли із Золотоноші сир, головами прямо, круп усіляких, різного добра. І ми покликали місцевих, щоб з ними це розділити і чимось їх підтримати. От усім уже роздали, і якась тітка вже останньою майже бере їжу, а товариш мій, Саша, жартує: «Ну, бачите, не такі страшні ці «бандери», вас не їдять, а навпаки, підгодовують». Вона взяла сумки повні, тягне і, вже відійшовши, кидає нам, що «краще б вас тут не було, ми за них». І ну тікати з тими сумками бігом у двір. Трошки сумно ставало в такі моменти…

Місцеві жили по підвалах. Одна бабуся вдень, коли було більш-менш тихо, виходила з підвалу, і я все запитувала: «Чому ви досі живете тут?» А вона не хотіла залишати будинок. Усе майно в підвал перенесла і сиділа там постійно. Бувало, що снаряди влучали і по місцевих. Тоді сусіди просто викопували яму біля свого під’їзду і так ховали вбитого. Біля клубу недалеко стояв такий будинок, під яким було просто кладовище. А як вони їх інакше поховають?

Наша позиція, де ми стояли, саме виходила на Донецьк, і звідти постійно було видно страшні бої за аеропорт. Коли сидиш і бачиш, що там відбувається, усвідомлюєш, що там наші хлопці, які намагаються вижити, намагаються захистити нас… Це страшно було, дуже страшно. І особливо те, що от ти сидиш і ніяк не можеш допомогти. Більше половини хлопців з нашої штурмової роти були в аеропорту. Геть молодісінькі — по 18–19 років. Я не хочу це озвучувати, але я була проти, щоб такі молоді воювали в таких страшних місцях. Багато хто з них не мав узагалі військового досвіду, вчилися на ходу… Але відповідь я чула лише одну: вони — добровольці, і це їхнє рішення. Коли аеропорт уже покидали, хлопці наші виходили хто як міг і телефонували (я на той час удома була), що вони біжать до Пісків, щоб не розстріляли свої ж…

Перша моя втрата — мій земляк, «Чех» — Женя Войцехівський з «Айдару».