Читати книгу - "Кривавими слідами"

На вулиці зовсім звечоріло. На щастя, припинився сніг, тож поліцейські без проблем могли з машини стежити за тим, що відбувається довкола.

– Ну як, подіяло знеболювальне? – очевидно, Кир’ях сприйняв його насупленість за страждання від болю.

Єгор мовчки кивнув. Укотре уважно роздивився, аби нічого не пропустити. Слідчий дратувався і для цього мав навіть не одну причину. Проблема з Танею знаходилася лише на верхівці айсберга. Другою причиною було те, що його інтровертизм вимагав роботи самостійно, максимум у парі з одним опером. Тож у компанії почувався геть не комфортно. Спроба відправити Власту додому завершилася невдачею: за неї заступився Кир’ях. Мабуть, найдобродушніший з усіх оперів Рівного. І найоптимістичніший. Та найбільше слідака турбувало те, що тої фатальної ночі здійснилися найгірші передчуття: його мало не вбили. Та що там власні передчуття?! Він пригадав сон, у якому Ромка передвіщав небезпеку.

Попередження з того світу виявилося справжнім.

– Не переймайся, вона все розуміє, – промовив опер, тим самим перервавши хід похмурих думок Скляра.

Кир’ях навіть не повернув голови до слідчого: уважно стежив за територією. Єгор здивовано зиркнув на колегу.

– Моя теж довго дратувалася через те, скільки я часу проводжу на роботі. А потім звикла. І твоя звикне, – усміхнувся, нарешті глянувши на Єгора.

Єгор промовчав, тільки усміхнувся у відповідь. «А цей чувак бачить більше, ніж можна було б уявити», – подумав і знову посміхнувся старшому колезі. Якось відразу стало легше. Дістав із кишені телефон і настрочив нареченій повідомлення: вибачився і пояснив, що на важливому завданні.

– Ну а ви? Як ваш чоловік ставиться до вашої роботи? – Кир’ях скоса позирнув на Власту, одночасно продовжуючи стежити за територією. Опер сидів за кермом, поряд із ним Єгор.

– Я розійшлася з чоловіком, – коротко відповіла патрульна.

– А діти? – поцікавився Кир’ях.

Власта терпіти не могла нетактовних запитань. Чомусь люди старші за п’ятдесят, як от Кир’ях, уважали, що можуть ставити подібні особисті питання молодшим за них. Скляр помітив зніяковіння Власти. Несподівано впіймав себе на тому, що цього разу цілком на боці патрульної. Єгору теж не подобалися безцеремонні запитання про особисте. В іншому випадку відволік би опера якимсь робочим моментом, та чомусь самому цікаво було бодай щось дізнатися про цю людину. Бо хоч вона і жінка, а страшенно мовчазна. Прямо, як сам Скляр.

– Дівчинка, чотирнадцять років. Катя.

– О-о-о, геть доросла. Сама вже, напевно, уміє вдома порядкувати.

Власта мимоволі усміхнулася. Перечитала повідомлення, яке ще годину тому надіслала їй донька: фото малюнка, який підготувала на завтра в художню школу: дощ на вулицях Парижа. Неймовірно красиво і навдивовижу реалістично.

Вони б краще поїхали до Бойка, не сумніваючись, що замовник убивства він. Та єдине, у чому можна його звинуватити (і то, тільки на словах), – це небажання сплатити борг Вітторіно. Так, чудовий мотив, але не є прямим доказом здійснення злочину.

Єдине, що можна було зробити сьогодні, і Скляру ну ніяк не хотілося відкладати це до завтра, – поспілкуватися з Ковальчуком стосовно Волошко, вивівши цю парочку на чисту воду.

– То ви мені розкриєте таємницю, як виявили зв’язок Волошко та Ковальчука? – Скляр увесь вечір чекав, коли зможе поставити це запитання.

– Дуже просто, – відповіла Власта. – Маючи сьогодні вихідний, вирішила провести невеличке розслідування. Позичила машину в приятеля і почала стежити за Волошко. Після судового розслідування вона заїхала в салон, відтак в аптеку, а потім поїхала у центр. Зупинилася біля парку, чекаючи на когось. Орієнтовно за десять хвилин з’явився Ковальчук. Пересвідчившись, чи нема знайомих поблизу, підсів у машину. Вітаючись, вони поцілувалися. Не як друзі.

– Не схожа ця парочка на холоднокровних убивць, – поділився думками опер. – Мали б бути обережнішими.

– Хіба вони не поводяться обережно? – заперечила Власта.

Кир’ях знизав плечима.

– Як сказати? Зустрічатися серед білого дня, коли легко вистежити… Щось тут не так, – скривився опер.

– Для вбивства Вітторіно найняли людей. А на мене їм просто не вистачило грошей. Ковальчук сам приходив по мене. А в нього руки зі сраки, – Скляр розреготався.

– Може, і так, – Кир’ях теж не втримався і засміявся. Глянув на слідака. Той сьогодні видавався на диво веселим. Та Кир’ях прекрасно розумів, що молодшого колегу щось мучить. І це щось не стосується ні його дівчини, ні справи, якою вони зараз займаються.

– Мене все непокоїть одна річ, – зізнався Скляр.

Кир’ях нашорошив вуха: невже розповість свій секрет?

– Коли, при першій розмові, питав у Волошко, чому вона вирішила прийти до Вітторіно того ранку, жінка сказала, що хотіла повідомити про перенесення судового засідання. Буцімто суддя захворів. Але, як виявилося, суддя здоровий, ніхто нічого не переносив.

«Ні, не про це він мовчить», – розчарувався Кир’ях.

– Тобто збрехала, – резюмувала замість слідчого Власта.

– І не можу зрозуміти чого, – якось приречено відповів Скляр. – Із цією парочкою взагалі багато загадкового, – зітхнув.

– Он іде, – першим чоловіка помітив Кир’ях.

Спершу Скляр хотів наказати Власті лишатися в машині, проте, уявивши пику Ковальчука, коли той побачить перед собою аж трьох поліцейських, вирішив відмовитися від заборони.

– Одужали вже, пане? – гукнув Скляр Ковальчуку навздогін.

Директор кав’ярень італійця саме вийшов з автівки – далеко не нового темно-синього мерседеса – і швидким кроком рухався до під’їзду. Від несподіванки аж підскочив, а озирнувшись і помітивши перед собою трьох поліцейських, узагалі побілів. Копи підійшли впритул.

– Несподівана зустріч, – Ковальчук пробував зберігати самовладання, та Єгор чудово бачив, як важко це йому дається. – Так пізно в гості? Чим можу бути корисним? – Чоловік зиркнув на ліву руку слідчого: зігнуту в лікті і, очевидно, перев’язану, хоч під зимовим одягом цього не побачиш. Та загалом Скляр виглядав пречудово.

– Чому ви приховали від поліції ваш зв’язок із Волошко? – цього разу поставив запитання Кир’ях. Опер зробив крок уперед, примусивши тим самим Ковальчука відступити.

Повз них пройшов чоловік, та, попри підозріливу ситуацію, не зупинився, аби дізнатися в Ковальчука, чи не потребує той допомоги. Копи ж бо всі в штатському, тож знати, що вони з поліції, перехожий не може. «От так і маєш. Будуть бити, ніхто не заступиться», – укотре переконалася Власта в байдужості людей. За мить перехожий уже заховався за дверима сусіднього під’їзду.

– Не розумію, про що ви, – сердито відповів Ковальчук, зблиснувши очима.

– Ви чудово розумієте, про що. Я бачила, як ви сьогодні сідали до неї в машину. І ваш, так би мовити, «дружній» поцілунок теж