Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

Вони перегородили вулицю десятком машин і стріляли з-за них у Вершників на залізних конях.

Їх було багато, і Вершники з Далеких Пагорбів мусили відступити.

— Ми повернемося!

— Аякже!

— Ми поквитаємося з вами!

Після того, як постріл вибивав супротивника з сідла, і той завмирав на асфальті. Після того, як вершник перестрибував через капот авта, розвертав свій залізний Байк і стріляв у тих, що таки зуміли вбити його, а потім підпалити мотоцикл.

Останні патрони, нечутно натиснутий курок та байдужий погляд на спрямовану в обличчя цівку. Випадковий постріл та безпалий старий, що завис на шматках арматури свого зруйнованого балкона.

Дзвінкий вигук підлітка:

— Я вбив його!

— Вітаю.

— То візьмете мене до себе?

Мотузка з гаком, закинута за барикаду. Висмикнутий звідти воїн. Постріл у голову, поцілунок у мертві губи і закинутий назад мрець.

— Браво! — я плескала в долоні.

Мені подобалося, як вони билися, було однаково, хто переміг.

Поранені, що підводилися з землі. Остання агонія Байка, припинена пострілом милосердя. Дві дівчини:

— Не розмазалося?

— Ні, все клас.

Я плескала:

— Молодці!

— Хто з нас молодець? — запитав, зупинившись біля мене, вершник.

— Ви, — відразу сказала я.

— Я не бачу в тебе герба.

Я повернулася спиною, показала вибите на цупкій шкірі куртки — «Крихітка» над черепом квітки, що народила мене.

— Хочеш зі мною?

— Хочу.

Я сіла позад нього й засунула пальці поміж шипів його камзола.

— Вершник.

— Крихітка.

— А це мій Байк.

— Я можу попестити його?

Ми їхали через пустище крізь щільне фіалкове світло.

Рівна лінія дороги повз примари пагорбів. Величезний птах супроводжував нас байдужим поглядом. Перекошений вказівник, чиї написи зникли вже після зникнення міст, про які він знав.

А потім я почула бубон — низьке, ритмічне ухкання котилося над пагорбами у передчутті пісні. Ще до того, як чиясь рука провела згори донизу по золотих дзвінких струнах. І стомлений чоловічий голос:

— Гей, гей, гей.

Вершник віз мене повз них і ніби не чув, ніби намагався відгородитися від слів:

— Навіщо? Чого це ти? Куди?

А бубон:

— Гах! Гах! Гах-гах! Гах!

— Хто?

Золото струн перетворилося на удари мого серця.

— Гах! Гах-гах!

Я побачила їх, що сиділи обличчями одне до одного на сходинах величезних тронів колишніх королів, біля підніжжя пагорбів довкола.

— Добре з тобою! Та погано без тебе!

— Гах!

— Гах-гах!

— Отак!

Один із них озирнувся, та не побачивши мене, видихнув у флейту.

— Поганий знак, — сказав Вершник.

І знову бубон загупав кроками тієї, котра простувала через пагорби…

— Я знаю цю пісню, — сказала я.

— Ні, — сказав Вершник.

— Вона про…

— Я не хочу знати.

— Мене звуть Вершник.

— А мене — Крихіткою.

— Я знаю, — сказав він. — А це мій Байк.

— Хто прудкіший?! — мчали поруч із