Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— На роботі зараз передишка, та ще й неділя, тож я розважаюся... Хочеш послухати один розділ?

Я розгубилась. Льоша був такий м’який, приємний, усміхався й викликав довіру, тому природна відповідь «ні» не лягала мені на язик. Льоша тим часом вирішив, що мовчання — знак згоди, й заходився читати вголос.

Він читав добре. І текст був несподівано цікавий. У якусь мить я навіть заслухалась і втяглася — попри те, що йшлося про зомбі, які в перших же рядках увірвалися на комунальну кухню в робітничому селищі й мальовничо зжерли кількох людей. Головний герой дивом вижив і тепер рятувався від переслідування.

— «В останню секунду він устиг обернутися, — страшним голосом читав Льоша. — Ворог ішов на нього, важко ступаючи, дивлячись кудись удалину каламутними сліпими очима. Сокира вже опускалася».

Він закінчив і витер піт з чола. Я зааплодувала:

— Ну, він урятується, звісно?

— Ні, — сором’язливо всміхнувся Льоша. — Я вирішив, як Джордж Мартін, триматися правди життя. Якщо за логікою подій персонаж повинен померти — я його дивом не рятуватиму!

— Льошо, — сказала я, — а чому ти пишеш про зомбі, а не про Темний Світ?

Він здивувався:

— Тому що це фантастика, а не виробничий роман! А ти не любиш про зомбі?

Я похитала головою.

— Дівчата люблять про вампірів, — сказав Льоша з легкою образою в голосі. — А я їх не люблю, вони для мене етично неприйнятні.

— Мені дуже сподобався перший розділ! — сказала я щиро. — Коли буде книжка?

— Три видавництва вже відмовили.

— Ну... не здавайся, всім авторам-початківцям спершу відмовляють.

Льоша прямо-таки просвітлів від моїх слів:

— Мені радять викласти в мережу... Я викладу, зрозуміло, як закінчу. Але ж хочеться потримати паперову книжку, розумієш, як у дитинстві: запах клею, те-се...

Він замовк, раптом про щось замислившись. Потім усміхнувся:

— Я, як навчився читати, просто поселився в дитячій бібліотеці. Все сприймалося... наче в чарівній країні. Я не ділив на казки й минуле... Мій батько був бондар, шістсот років тому, мати, відповідно, бондариха, з шести дітей я був молодший, єдиний син, надія... А тут чума. Ех.

— Льоша, — сказала я, — а ти...

Я затнулася. Мені хотілося сказати йому, що справжню історію хлопчика, народженого шість сотень років тому, що заблукав у часі й повністю адаптувався до сучасного світу, мені було б набагато цікавіше прочитати, ніж бойовик про зомбі. І не тільки мені. Але я побоялася його скривдити.

— Слухай... а наговори мені який-небудь текст мовою п’ятнадцятого століття? Я б курсову написала!

Він винувато подивився на мене:

— Ні. Вибач. Я забув ту мову... геть-чисто. Такий викрутас підсвідомості...

Зайшла Ліза — вона встигла перевдягтись, її височезні шпильки були схожі на арбалетні болти. Я здивувалась, як можна носити таке взуття поза дивовижними святами типу весілля чи випускного. В обох руках у Лізи були гумові еспандери, вона качала кисті так само відчужено, як чернець перебирає вервечку.

— Льошо, Інструктор просив статистику за минулий квартал.

— Зробимо, — Льоша кивнув. — Ти не засмучуйся через цю вазу.

— Яку вазу?

Протягом відчинило вікно, стулка вдарилась об край стола, з полиці зісковзнула керамічна ваза, саморобна, розписана під аніме. Яскраві друзки розсипалися по всьому офісу.

— Свинство! — зарепетувала Ліза. — Це мені Гришка на день народження подарував!

Вона підняла з підлоги кілька великих уламків, прикидаючи, чи можна їх склеїти. Цілком ясно було, що ні.

— Пророк криворукий! — Ліза обернулася до Льоші. — Не міг по-людськи зачинити вікно?

— Я просто не встиг! — Льоша мав винний вигляд.

— А сказати «не засмучуйся» встиг?!

— Ти пророк? — запитала я пошепки.

— Ну в якомусь сенсі пророк... — він розвів руками. — Можу бачити майбутнє на кілька хвилин наперед, та й то не завжди.

— Що буде завтра? — запитала я жадібно.

Він знизав плечима.

— Коли наступного разу з’явиться Тінь?!

— Ти людську мову розумієш чи ні? — Ліза збирала керамічні уламки. — Він бачить максимум на хвилину... Та й то, в майбутнього бувають варіації... Не прощу тобі, Олексію, цієї вази.

 о дорозі на заняття я раз у раз оглядалася — чи не наздожене мене їздець на сеґвеї. Дарма. Замість сеґвея виявилася машина «швидкої допомоги» — блимаючи й гудучи, вона об’їхала пробку по пішохідній доріжці й покотила до Головної будівлі.