Читати книгу - "Вітри сподівань"

Розена помовчала трохи, змахнула зі щоки сльозу:

— А яка хатина у нас була!.. Її бачили звідусіль! Не пожалів мій Плавко глини синьої, і вона — немов небеса на Другу Пречисту.

Приїздили її набирати до нас під гору з усіх країв… Везли в діжках, кажуть, до самого Києва доправляли. Як була ще малою, то з усіма вимазувалася в ту глину. Немов сині янголята, ми бігали попід Пивихою. Та що наша хатина!.. Хто приставав побіля переправи, казали, що наш монастир і хати побіля нього синіють так, аж від Случі видно…

Так за душевними перемовами їх і застав світанок. Повіяло вранішньою прохолодою, і вони обоє кинулись до майже згаслого кострища. Ярема швидко підкинув дров у полум’я, а Розена накинула на дітлашню ще один ліжник. Вони посідали, притиснувшись одне до одного напроти полум’я, яке жваво розгоралося. Обоє мовчали, боячись розбудити тих, хто спочивав, думали кожен свою думу.

До них долинули від Чигирина, а може від якогось ближчого містечка, співи півнів. Андрій Підлужний хутко піднявся з вимощеного на землі лігвища і здивовано поглянув на Ярему і Розену, які сиділи під одною покривкою.

— Ранні ви пташки! — весело промовив Андрій, а далі — якесь відчуття утримало від бажання про щось там запитувати, і він хутенько побіг до джерельця — вмиватися.

— От і скінчилося диво… Моя нічка минула, світання розриває нас, — вирвалися невеселі слова в Розени, котра, скинувши з плечей покривку, почала лаштуватися, щоби приготувати сніданок.

Ярема пішов по воду і, зустрівши бадьорого Андрія після купелі, притримав його:

— Андрію, покохалися ми з Розеною. Не засуджуй…

Андрій розуміюче кивнув головою і, приклавши руку до плеча Яреми, пішов до коней.

Прокинулися діти, і про це зараз же дізналися всі живі істоти, які були неподалік у ярочку. Козаки тим часом напоїли напашених за ніч коней, оглянули підкови, а Ярема з особливою опікою порався побіля Мурашки та воза Розени. Заглянувши під віз, побачив, що підтоки[10] під передком розійшлися, і десь на ритвині короб воза неодмінно завалиться на землю. «Оце маємо… Як же це полишити? Десь там у дорозі лихі люди позбиткуються над дітьми та Розенкою», — збентежено подумав Ярема. Погукав Андрія, і вже вдвох гадали, як запобігти біді.

— Що ви там заглядаєте під мого воза?! Швидко всі до сніданку! — веселий голос Розени розірвав ранкову тишу.

Станко й Мілко з гиканням верхи на палицях «прискакали» на поклик матері й вже за мить були на траві з ложками у руках. Друзі мовчки присіли снідати. Розена дивувалася, чому їхні обличчя стали похмурими. Не втримавшись, запитала:

— Ви часом не від швидкої розлуки зажурилися? Хоч би слово мовив хто… Смачна каша чи пересолена?

Замість козаків кашу почали хвалити діти та ще й підсували миски:

— Давайте ще каші, матусю… Не солона!

Тут уже Ярема, не втримавшись, чмихнув і, вдячно глянувши у бік жінки, мовив:

— Розено, поїж і ти… Не дивися на нас. А ми після сніданку трохи полагодимо воза. Діло ж просте!

Вивантаживши речі, хлопці перекинули воза на бік, на превелику радість хлопчаків, які досхочу могли бавитись, крутячи колеса. Скріпивши підтоку, поставили воза на чотири колеса і почали готувати своїх коней, закріплювати до чапрака[11] торби, вкладати пістолі та кріпити списи.

Сонце вже добряче припікало, і Підлужний, роздягнувшись, ув’язав свиту та ліжник позаду кульбаки до тороки.[12] Підійшов до мовчазної Розени — прощатися з нею та з дітьми.

— Ми до міста — позаду вас. Ти не сваритимешся, Андрію? — тихим голосом промовила жінка.

Підлужний на знак згоди кивнув головою.

Важче було прощатися з Розеною та дітьми Віктору Яремі. Стояв, поглядаючи на жінку, а потім на очах у всіх обійняв її та пригорнув до грудей. Вона безсловесно притулилась до козака, і вони якусь хвильку стояли майже нерухомо. Потім підлетіли діти і, обійнявши їх обох, викрикували:

— І в нас татко є! Найшовся!

Ярема, постоявши ще мить, поколошматив обох дітей по потилицях та рушив до своєї Зірочки, яка покірно чекала свого господаря.

По обіді вже були в Чигирині. Коли шлях вивів їх до величного храму, звідки минулого року починали свій шлях на Присамарщину, друзі спішилися. Незабаром побіля них зупинився і віз Розени. Хлопчаки, поглядаючи на величний храм і перехрестившись, закричали на радощах: