Читати книгу - "Домбі і син"

— Я хочу знати, тату, що вони можуть зробити! — пояснив Поль, схрестивши руки (хоч для цього вони булище трохи закороткі) і перебігаючи очима з батька на вогонь і назад.

Містер Домбі тепер уже присунувся й погладив сина по голові.

— Ще дізнаєшся, голубе, — сказав він. — Гроші, Полю, можуть зробити що завгодно. — Він узяв одну його руку і обережно поплескав по ній долонею.

Але Поль чимшвидше визволив руку і потер нею об бильце крісла — немов увесь його розум містився у цій долоньці, і він хотів нагострити його — і, знову втупивши очі в огонь, наче той був йому порадником, по короткій мовчанці повторив:

— Що завгодно, тату?

— Так, — що завгодно. Майже, — поправився містер Домбі.

— Що завгодно значить — усе, тату. Так? — спитав син, не дочувши, а може, не зрозумівши батькової поправки.

— Так, — ствердив містер Домбі.

— Чому ж тоді вони не врятували мою маму? — мовило дитя. — Вони жорстокі, правда?

— Жорстокі! — повторив містер Домбі і поправив краватку, немов заперечуючи таку думку. — Ні, щось добре не може бути жорстоким.

— Якщо вони добрі і можуть усе зробити, — сказала дитина, замислено дивлячись у вогонь, — то хотів би я знати, чому вони не врятували мою маму.

Цього разу він уже не поставив питання, мабуть, з дитячою кмітливістю збагнувши, що питання було б неприємне для батька. Він тільки повторив уголос думку, що цікавила й турбувала його віддавна, і сидів, спершись підборіддям на руку та поглядаючи в камін, ніби чекав відповіді від вогню.

Містер Домбі опам’ятався від подиву (щоб не сказати переляку, бо хлопець уперше завів мову про матір, дарма що вони сиділи отак щовечора) і заходився пояснювати, що гроші, хоч які вони могутні і хоч як їх належить шанувати, не можуть зберегти життя тому, хто має померти; і що всі люди, навіть ті з Сіті, хоч які вюни багатії, всі мусять умерти. Гроші, проте, роблять так, що нас поважають, бояться, шанують, запобігають перед нами, захоплюються нами, гроші роблять нас могутніми й знаменитими в очах усіх і часто допомагають нам уникати смерті. Завдяки їм, приміром, мама Поля користувалася послугами містера Пілкінса, який приходить і до Поля, а також славетного доктора Паркера Пепса, якого Поль не знає. Отак гроші роблять усе — усе, що лиш можна зробити. Це й багато чого іншого містер Домбі втовкмачував своєму синові, а той уважно слухав і, здавалося, зрозумів більшу частину сказаного.

— А чи можуть вони зробити мене сильним і здоровим, тату? — спитав Поль, помовчавши трохи й потираючи свої хиряві рученята.

— Навіщо? Хіба ж ти й так не досить сильний і здоровий? — сказав містер Домбі.

Ох, і знову оте старече личко, — наполовину сумне, наполовину лукаве!

— В тебе здоров’я і сили не менше, ніж в інших дітей твого віку, — додав містер Домбі.

— Флоренс, правда, старша за мене, і я добре знаю, що я не такий сильний і не такий здоровий, як Флоренс, — відказав хлопець. — Але думаю, що коли Флоренс була така маленька, як я, вона гралася довше, ніж я, і не втомлювалась. Я іноді так втомлююсь, — признався Поль, гріючи руки проти вогню й приглядаючись до камінної решітки, ніби там духи розігрували лялькову виставу, — і мені так болять кістки (Уїкем каже, це кістки болять), що я не знаю, куди мені дітися.

— Ну, та це ж увечері,— зауважив містер Домбі, підсуваючись ближче до сина й ніжно його пригортаючи. — Ввечері всі діти стомлені, зате добре сплять уночі.

— Ні, не тільки ввечері, тату, — відповіло дитя, — так буває і вдень. Я тоді приляжу на коліна до Флоренс, і вона мені співає. А вночі потім мені таке сниться!

І він знову поставив руки до вогню, дивлячись на них задумливо, наче старий дід або малий домовичок.

Містер Домбі був настільки приголомшений, зніяковілий і без найменшого уявлення, як далі повести розмову, що просто сидів і дивився на сина, не відриваючи руки від його плеча, мовби її там тримало магнітом. Раз він простяг був другу руку й на мить повернув до себе задумане личко. Та не встиг він прийняти руку, як личко знову обернулось до вогню і залишалося так, доки прийшла нянька, щоб забрати хлопця до ліжка.

— Я хочу, щоб мене Флоренс забрала, — сказав Поль.

— Ви не підете з вашою бідолашною Уїкем, містере Полю? — стражденним тоном запиталася нянька.

— Ні, не піду, — відповів Поль і знову застиг у своєму крісельці з виглядом господаря дому.

Попрохавши в бога благословення для його невинності, місіс Уїкем пішла, а натомість з’явилася Флоренс. Хлопець ту ж мить, охоче і радісно підхопився з місця і, віддаючи батькові на добраніч, підвів до нього таке повеселіле, таке помолоділе й таке справді дитяче обличчя, що містер Домбі й здивувався з цієї переміни, й заспокоївся нею.

Коли діти вийшли, містер Домбі почув раптом ніжний голосок і, пригадавши, як Поль розповідав, що сестра йому співає, з цікавістю відчинив двері, визирнув і прислухався. Флоренс, тримаючи малого на руках, піднімалася високими, розлогими й порожніми сходами, час до часу спиняючись, аби перепочити. Голова хлопчика лежала на її плечі, рука повивала шию. Дівчинка весь час співала, а Поль інколи ледве чутно підспівував. Містер Домбі дивився їм услід, аж обоє щезнули йому з очей, а він усе стояв і дивився, доки мляве проміння місяця, що тоскно замерехтіло у скляному дашку над сходами, повернуло його назад до кімнати.

Наступного дня до обіду було запрошено для наради місіс Чік і міс Токс. Коли прибрали скатертину, містер Домбі відкрив збори, попросивши поінформувати його — без утаювань і нічого не пом’якшуючи, — в якому стані здоров’я Поля і що каже доктор Пілкінс.

— Бо дитина зовсім не така міцна, як я того хотів би, — пояснив містер Домбі.

— З твоєю приникливістю, любий Полю, ти, як звичайно, влучив у саму суть, — сказала місіс Чік. — Наш пестунчик і справді не такий міцний, як би нам