Читати книгу - "Що не день, то субота"

— Що... що це я кажу? — вирячивши очі й затинаючись, пробурчала пані Моркван. — Я от іще що мала на увазі: мабуть, нам треба повісити тут нові фіранки.

— Ну що ж! Я не заперечую! — радісно вигукнув пан Пляшкер. — На цих фіранках візерунок нікуди не годиться!

— Що ви сказали? — вереснула пані Моркван. — Візерунок нікуди не годиться?.. Та він просто жахливий, він огидний.

— Ваша правда, — підтвердив пан Пляшкер і підморгнув Суботикові. — А що тепер нам робити з Робінзоном?

Пані Моркван спаленіла й оглушливо зарепетувала:

— Знову Робінзон?.. А... Робінзон! Та це ж найслухняніша й найспокійніша дитина, яку я будь-коли бачила! Хай він ще поживе з нами! Мені так приємно буде снідати разом із ним! А якщо він залишиться з нами надовше, то ви, звичайно ж, платитимете за квартиру на двадцять марок менше. Адже ж у вас і без того великі видатки на дитину!

Пані Моркван розгублено дослухалась до власних слів; нарешті вона сказала:

— Сама не знаю, що це я таке верзу! Я ж зовсім не те мала на увазі! Я хотіла ось що сказати: якщо ваше любе дитятко залишиться тут, то ви, звісно, платитимете за квартиру на тридцять марок менше!

— Ні, пані Моркван! — заперечив пан Пляшкер. — Про це не може бути й мови. Я платитиму стільки, скільки й досі.

— Але ж я не те хотіла сказати!.. — Тут вона затнулася й похитала головою. — Якщо ви нічого не маєте проти, то я піду до себе в кімнату. Пробачте мені... Бажаю вам доброго настрою!

Вона кивнула головою і вийшла.

— Яка чемна пані! — сказав Суботик.

— Поки що надто ще галаслива, — зауважив пан Пляшкер. — От якби всі люди були чемні й приязні! Як приємно було б із ними жити! Я певен, що помалу пані Моркван звикне поводитися з усіма так, як оце зараз із нами. І самій їй тоді теж легше житиметься. Вона зрозуміє, як це втомлює — цілісінький день сваритись.

— А ви чули, що вона про мене сказала? — запитав Суботик. — Вона вважає, що я найслухняніша й найспокійніша дитина, яку вона бачила. А ви кажете, що я сирена!

— От якби ти й справді був тихий та слухняний! Особливо рано-вранці, — зітхнув пан Пляшкер.

— Цитьте! — злякано вигукнув Суботик. — Глядіть не висловіть необачно ще якогось безглуздого побажання! По-перше, я не хочу бути спокійною дитиною, а по-друге, ви мусите зараз дуже добре обмірковувати свої бажання. Я не бачу свого обличчя, але мені здається, що на ньому залишилося обмаль цяток.

— Справді, — сказав пан Пляшкер, уважно оглянувши обличчя Суботика. — Залишилося всього дві цятки біля лівого вуха.

— Отакої! — вигукнув Суботик. — Тоді вам треба дуже добре подумати, на які бажання витратити їх.

— Завтра думатимемо! — сказав пан Пляшкер. — А сьогодні ходімо краще гуляти. Дивися, як сяє сонечко. Відпочинемо й потішимося, що нам пощастило пережити таку страшну хурделицю.

— Завтра? — перепитав Суботик. — Завтра, тату, мене вже тут не буде!

— Не буде? Чому?

— Завтра субота!

— Ну то й що?

— А те, що Суботики завжди лишаються тільки до суботи.

— Ти справді покинеш мене? Ти не жартуєш?

— Ні, тату. Не жартую. Суботики завжди так роблять. Через те придумайте бажання сьогодні.

— Невже ти справді не можеш залишитись? Я питаю не через ці бажання, не про них тепер ідеться.

Суботик похитав головою:

— Ні, не можу.

Пан Пляшкер сів за свій письмовий стіл і задивився вперед. Потім узяв аркуш паперу і написав олівцем кілька слів у стовпчик. Похитав головою, закреслив усе, що написав, і знову замислився.

— Що ви робите? — запитав Суботик.

— Думаю, що б його побажати собі, — відповів пан Пляшкер.

— Коли так, то я піду гуляти сам, — вирішив Суботик. — Вам ніхто не заважатиме думати, а мені співати.

Пан Пляшкер розгублено кивнув головою.

— Якщо ви хочете викласти своє прохання віршами, то це вам буде нелегко зробити,— вів далі Суботик.— Подумайте самі — адже зі словами “будь ласка” римується дуже мало слів. Хіба що “казка”. Хочете, розкажу вам казку?

— Ні, дякую, — усміхнувся пан Пляшкер. — Я сам умію розказувати собі казки.

— Ну, то як хочете, — сказав Суботик і виліз із вікна надвір.

Пан Пляшкер сидів над аркушем паперу й думав аж до самого вечора. Часом він щось писав, тоді закреслював написане, знову писав і знову замислювався.

Надвечір Суботик просунув голову у вікно й запитав:

— Ну, тату, яке бажання ви придумали? Може, хочете шлейки, які ніколи не порвуться? Чи третє око на потилиці? А може, картатого слона?