Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

Великі Ліси були особливою гордістю роду Люілів, і ніхто у всьому королівстві не мав права їх рубати або нищити без дозволу короля. Загарбники ніскілечки не цінували того, чим можна було би одразу скористатися. Отож, озброївшись величезними сокирами, вони почали вдиратись у Ліси навалами. І тоді Ліси збунтувались. Могутні дуби розгортали свої крони, і в затінку під ними ставало темно й моторошно, і навіть підходити до них було страшно. Буки, в’язи, сосни і смереки викручували свої корені так, що люди раптом спотикалися і падали на безпечній начебто стежці. Розлючені корені тут же впивалися непроханим гостям у волосся або хапали за ноги. Лісові птахи й звірята, побачивши чужих, змінювали свої голоси — і навіть жайворонок зловісно ухкав, наче пугач, а ведмідь страхітливо ревів. Однак найбільше розважалися стриги і літавиці, що зазвичай ховалися від людських очей. Проте, коли в Ліс наважувались в’їхати Загарбники, вони кидали свої болота, мочарі, спорохнявілі дупла і зі зловісним хихотінням, прибравши жахливої подоби, тут як тут з’являлись перед зайдами. Ба, траплялося навіть, що упирі, неохоче, щоправда, допомагали своїм далеким родичкам стригам і виходили на землю, хоча й ненадовго, зі свого Підземного Царства, зненацька перегороджуючи дорогу нахабам. Дерева, зрубані сокирами — майже завжди — падаючи, несподівано змінювали напрямок і привалювали своїм тягарем убивць лісу. Коли розлючені Загарбники вирішили, що поспалюють Ліси, то їм самим рідко вдавалося врятуватись від вогню, бо лихий вітер спрямовував його не в глибину Лісу, а на самих Загарбників. Несподіваний дощ, що брався не знати звідки, відразу гасив пожежу. Отож нічого дивного, що Загарбники дуже швидко дали Лісам спокій і вже більше не намагались туди потикатись. Не підкорившись Загарбникам, Ліси здобули перемогу і стали останніми острівцями свободи.

— …і чого ми взагалі маємо виходити з Лісу? — зітхнула Панянка. — Ми тут у безпеці, ми тут щасливі. Тут є і ягоди, і джерельна вода, і зручні печери. І чого всіх вас, Чарівниць, так тягне до людських осель, хоча від цього самі тільки клопоти?

— Ти народилася для людей, не для Лісів, — коротко відказала Чарівниця. — Невдовзі ми знову повернемось до людей. І цим разом поселимось у Містечку.

— У Містечку?! — вигукнула приголомшена Панянка. — Та ти ж сама бачила, що у кожному Містечку сотні Загарбників! Та ж в одному з них мене мало не схопили! Нащо нам воно треба?

— Ти маєш добре знати, як зараз живуть мешканці колишнього Великого Королівства. Мусиш на власній шкірі зазнати їхньої долі, відчути її кривавий піт, — промовила Чарівниця тоном, що унеможливлював будь-який спротив, тож Панянка гнівно стиснула губи й замовкла, бо знала: наполегливість Чарівниць нікому не піддається.

Ніч мандрівниці провели зручно, у великому дуплі стовбура старого дуба. Коли Панянка розплющила очі, відчула, що у заглибинці на її шиї спокійно спить маленька вивірка. Звірятко потягнулося, позіхнуло, показало голівкою на невеличку дірку у стовбурі й щезло. А в дірці була ціла гора ліщини.

— Вона дозволила нам з’їсти горіхи, — вдоволено повідомила Панянка. — Видно, в неї ще десь є запаси…

Мандрівниці вмилися у джерельці, що дзюрчало неподалік, а потім чародійка вийняла зі свого бездонного мішка ножиці.

— А це ще навіщо? — спитала підозріливо Панянка.

— Обстрижемо твої довгі коси, щоб ти була схожа на хлопця. А потім ще раз помиємо тобі голову у дубовій корі, щоб волосся потемніло. До Містечка прибудуть тітка Ольсен зі своїм небожем Кісбе. Ти сирота, і я заопікувалась тобою після смерті батьків.

— Кісбе… Кісбе… — мурмотіла Панянка. — А ти знаєш, це моє перше в житті ім’я, причому чоловіче! Невже я так ніколи й не довідаюсь, яке ж моє власне ім’я, справжнє? А може, у мене взагалі немає імені?!

— У тебе є твоє справжнє ім’я, але ти маєш на нього заслужити. Мине ще кілька років, може, три або чотири, і ти його довідаєшся. І щось мені підказує, що це станеться за досить несподіваних обставин. Щоправда, я не знаю, за яких, але в кожному разі, за інших, ніж ми, сестри Чарівниці, собі уявляємо. Пам’ятай, що передчуття майбутньої долі та інтуїція — це ще одна частка натури Чарівниць.

— Несподівані обставини? Не знаю, чому, але це звучить привабливо, — зауважила Панянка.

А під час цієї розмови Чарівниця енергійними рухами обрізала довге золотисте волосся своєї вихованки. Ясні пасма падали на м’який темно-зелений мох, але недовго там лежали, бо відразу зліталися птахи, хапали у дзьобики миготливі пасма і несли до своїх гнізд. Панянка подивилась на своє відображення на поверхні озерця й побачила схудле чуже хлопчаче обличчя з великими сіро-блакитними очима, обрамлене короткими темними кучериками.

— Кісбе… — всміхнулася задоволена Чарівниця. — Присягаюсь Святим Каменем, що ніхто тебе не впізнає.

За мить обидві швидким кроком йшли Лісом, а коли вийшли на найближчі луки, здалеку вже видно було Містечко.

— Послухай, Кісбе, мій небоже, — розпочала Чарівниця у ритмі своїх швидких кроків. — Я, твоя тітка Ольсен, взяла тебе під опіку п’ятнадцять років тому, коли твої убогі й виснажені батьки померли від тифу. Ми жили в Селі, але своєї землі у нас не було. Жилося нам дуже скрутно, тож зараз ми прийшли у Містечко у пошуках якоїсь роботи і житла. Запам’ятай це все і нічого не переплутай.

— Ох, я не така дурна, — відрізала нетерпляче Панянка, занепокоєно поглядаючи на все ближчі стіни Містечка. За п’ятнадцять років свого життя вона у містечках була тільки двічі. Перший раз прокрадалась через містечко вночі, другий раз, коли вона минала його, її мало не схопили разом із Опікункою. Першого разу, вночі, Містечко видавалося їй прегарним, майже казковим — високі кам’яниці, вежа ратуші, маленький ринок, годинник на вежі. Там вона вперше почула Пісню Єдину. А другого разу Містечко показало їй свій