Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

— Речі?… З одежі нема. Є якийсь її старий зошит. Зберегла. Все ж пам'ятка.

— Покажіть його.

Кодола підійшла до образа, зіпнулася до нього, простягаючи руки, наче почала молитися, а насправді з-за нього витягла у трубку скручений папір, перев'язаний рожевою стрічкою. Подала його мені. Розгорнув — тоненький зшиток, списаний олівцем. Літери стерлися й поблідли, одначе я розібрав перші рядки: «12 липня 1942 року. Спухлою, мов колода, я лежу хвора на печі. Що тільки не робила, щоб не забрали у німецьку неволю! Шпилькою руки поколола…» Наче щоденник.

— Дозвольте його взяти з собою? — попросив Кодолу. — Ми прочитаємо і повернемо вам.

— Беріть. — І з надією додала: — Мо', знайдете Віруню.

— Спасибі, — поклав зшиток у кишеню піджака. — А Халазій вдома?

— Вдома, де ж йому бути? Мабуть, нажльокався чамрійки і спить, — осудливо сказала.

— Ви давно його знаєте?

— Зразу по війні, як пристав у прийми до покійної Хведори.

— Він тутешній?

— Ні, звідкілясь прибився, ніби з Сибіру, — і недбало махнула рукою. — Таке стало ледащо…

Я зібрався йти, хоч і не спитав (а те весь час крутилося на язиці), чи ламала праву руку Віра, щоб не насторожити Кодолу. Тоді б вона поцікавилася, звідкіля мені відомо про каліцтво. Мені було б важко відбитися від її запитань. Однак я недарма приїхав до Щасливого: довідався про Халазія, який знав Личакова.

— Візьміть покуштуйте моєї перепічки, — запобігливо сказала Текля Миронівна і відбатувала половину підпалка. — Напевне, ніколи не їли хліба із печі.

— Їв, але давно. Я ж сільський. — Взяв шмат підпалка, вкусив — він мав присмак тмину й м'яти і пахнув тим зіллям.

Жінка провела мене на двір. Чорний кіт, що чаївся в спориші, ласо стежачи за ластівками, забачив мене, чужого, схарапудився й видерся на тополю.

— Ще зірветься й поламає лапи, — зауважив я, жуючи смачну перепічку.

— Дідько його не вхопить, — байдуже відказала Кодола й гірко додала: — То Віруньці фашист перебив руку. Ох і настраждалася дитина…

Я аж перестав жувати. Оце факт!

— Яку руку? — ніби між іншим запитав.

— Праву, і зрослася погано… Господи, куди вона поділася?! — І гостро глянула на мене, недовірливо мовила:. — Ні, не дурно ви приїхали. Щось приховуєте від старої. Га, приховуєте?

— Та ні, Текле Миронівно, просто натрапили на вашу стару заяву й хочемо розшукати дочку, — вдався до напівправди.

— Спасибі тобі, сину, — вклонилася мені. — Вік не забуду.

Я зніяковіло відвів очі.

Хата Халазія крита бляхою, поруділою від іржі. Паркан похилений, трухлявий, на обійсті будяки і лопухи, скособочений хлів. Звідтіля неслося кудкудакання. На купі гною зосереджено порпалися кури. На хатніх дверях фільонки розсохлися, сіро-зелена фарба полущилась — висіла дрібною лускою. Я ввійшов досередини й ледве не захлинувся застояним повітрям. На підлозі бруд, піч облуплена (керогаз на припічку), на ліжку жужмом одяг, над столом, заставленим брудним посудом і недоїдками, роїлися мухи. Запустіння і бридота. Я заглянув на піч — нікого. І мерщій подався з хати.

Знайшов Халазія за хлівцем, під старою всохлою сливою. Він спав на матраці, з якого стирчали пружини й куделі вати, мов його рвали скажені пси. Дядько, одягнутий у куфайку і солдатське галіфе, в не ваксованих ніколи чоботях, давно не стрижений і не голений, лежав горілиць із роззявленим ротом. В узголів'ї валялася порожня пляшка без етикетки, одначе віддих, що вивергався з дядькового щербатого рота, тхнув самогонним перегаром. Вигляд Халазія викликав відразу. Було гидко доторкатися до нього, але мусив — добряче поторсав за плече. Халазій розплющився й затуманеним поглядом втупився у мене, потім потер кулаками очі.

— Ти хто такий? — хрипко запитав, повертаючи кучмату голову до пляшки, потягся до неї, глянув — порожня — й запхав у дірку матраца, мов у кишеню.

— З міліції, капітан Загайгора.

— Та ну?! — Крекчучи, він важко звівся. — А чого? Свиней на моєму сторожуванні не покрали. Брешеш, що з міліції. Надто молодий для капітана, — зачухмарився в голові.

Мені не хотілося показувати йому посвідчення. Замість того я запитав:

— Як ви познайомились із Личаковим?

— З яким Личаковим?

— Фотографом. Ювелірний магазин, кінотеатр «Промінь»…

Його пальці завмерли у волоссі, й дядько скинув на мене зовсім протверезілі бляклі очі.

— А… ви звідки?.. Хто вам?.. — здивовано залупав.

— Відповідайте, — не давав йому отямитись.

— Давно то трапилось, ого-го коли… — протяг, махнувши рукою. — Золотарював я у місті, а за фотографією у дворі нужник. Ну, вибіг чоловік до вітру, слово за слово й розбалакались.

Він продовжував сидіти на матраці, відкинувшись, спершись на нього руками, а я стовбичив над Халазієм і з висоти свого зросту бачив чорних мурах у його розкудланій голові, що сновигали у волоссі.

— І ви порадили Личакову взяти до себе Кодолу Віру?

— Я. Тяжко тоді ж жилось у селі… — Він знову запустив п'ятірню у волосся.

— А з ким товаришував Личаков?

— Хто його знає, — стенув плечима. — Він фотограф, а я…

Безперечно, у фотографа і золотаря не могло бути ніяких спільних інтересів, окрім… Постривай! Адже…

— Семене Яковичу, пригадайте, в яку пору доби ви здибались із Личаковим, — попросив його.

— Хм… — Халазій витяг порожню пляшку з дірки, із жалем оглянув її і встромив назад. — Важко згадати… Стільки минуло років… Ну да, вдень, вдень, — упевнено повторив. — Таки не стеряв пам'яті.

Неправду сказав. Золотарі ніколи вдень не займалися своєю роботою. До того ж — фотографія у центрі міста. Навіщо збрехав? Ой Арсене, як усе просто! Тоді