Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

А ще за кілька днів у казарму на вулиці Муфтар прийшла молода жінка.

— Пропусти мене, братику! — попросила вона вартового.

Вартовий оглянув жінку з ніг до голови. Молода, одягнена, як простолюдинка, у ситцевій сукні, на голові білий чепчик. Відкритий погляд карих очей спрямований просто на нього.

— Чого ти витріщився? Я без зброї. А мені треба До солдатів, хочу з ними поговорити. Невже ти мене боїшся?

— Чого мені боятися? — нерішуче сказав вартовий.

— Тоді пропусти! — жінка засміялася. — Я швачка з вулиці Святих Отців. Звати мене Жерміні Леблює. Бачиш, я ні від кого не криюся. Та мені й критися нічого.

Вартовий стенув плечима:

— Ну йди!

І вона зайшла до казарми. Солдати займалися хто чим: один чистив амуніцію, другий пришивав ґудзики, третій шомполом прочищав рушницю…

— Мене звати Жерміні Леблює, — звернулася жінка до солдатів. — А прийшла я сюди, щоб вас присоромити. Як могли ви стріляти у своїх же братів — паризьких робітників? Кулі ваші летіли, а вя й самі не знаєте, у кого вони влучили. А тим часом ви вбили старого Бланшара. Чули про такого? Йому сімдесят років, він давно вже не працює і вийшов, щоб купити хліба на останні су… Хліб дістається дорогою ціною, а йому, бідолашному, він і зовсім дорого обійшовся. Скосила його ваша куля.

Інша куля обірвала життя Жоржети Гаду. Їй оце виповнилося б шістнадцять років, якби не наказ одного з ваших офіцерів…

Солдати слухали, не перебиваючи її, мовчки перезиралися, немовби питали один одного, що робити. А жінка, скориставшись цим, почала про головне:

— Ваші руки тепер у крові, й так легко її вам не змити! Хіба ж ви не такі самі громадяни Парижа, як ті, кого ви вбили? Як ті, кого вчора засудили й повісили? Сьогодні ви при зброї. Завтра станете хто фарбарем, хто бляхарем, хто чорноробом. А ті, в кого ви стріляли, теж стануть солдатами, якщо в нас буде війна з іноземцями. А чого домагалися Ревельйонові робітники?.. Тільки того, щоб жити не по-собачому, а по-людськи…

— А хто тебе прислав до нас? — запитав молодь. Й солдат, протовплюючись до Жерміні.

— Мене? — здивовано запитала жінка. — Ніхто! Прийшла я тому, що серце мені наказало. Просто мов до горла підступило. Треба, думаю, піти і все їм пояснити…

— Що це ще за бунтарка?! — гнівно гукнув до жінки офіцер, якому доповіли про її появу в казармі.

— Це я бунтарка? — щиро здивувалася Жерміні. — Бунтарі — це ті, що зі зброєю. А в мене яка зброя? Язик — ось моя зброя!

— В тому-то й річ, що язик у тебе надто довгий! Посидиш трохи в тюрмі, він і покоротшає! — пригрозив офіцер.

— Я тюрми не боюся. Зі мною правда… Вона завжди візьме гору…

— Піко, Жанен, відведіть її у Сальпетрієр. Посидить у тюрмі — отямиться, зрозуміє, що таке бунт! — наказав офіцер.

Два солдати відокремилися від інших. Піко, чоловік уже немолодий, неохоче торкнувся плеча Жерміні.

— Ходімо, — пробурмотів він.

— Ходімо! — погодилася Жерміні. Вона ступила два кроки до дверей, тоді обернулася до солдатів і сказала: — Запам'ятайте все ж таки мої слова. Може, зараз я прийшла надто пізно, то згодяться іншого разу. — Вона помахала рукою на прощання і пішла за конвоїрами.

А за нею чулися нарікання:

— За що ж це її в тюрму!

— Виходить, і слова мовити не можна…

— Вона ж і справді від щирого серця…

Жак ішов, як і завжди, з пакунком книг під пахвою і якось не помітив, що опинився на вулиці Муфтар. Його незборимо тягло на вулицю, де жила Ежені. Вже не вперше він сюди завертав, хоч міг би пройти додому коротшим шляхом.

Він не роздивлявся перехожих, не ловив гав, лише, проходячи повз будинок під номером дев'ятим, пильно видивлявся на віконце, за яким могла з'явитись Ежені. Часом бачив її: вона сиділа за шиттям, не підводячи голови від столу. Біля неї на купці кольорових стрічок сиділа сорока. Але у вікно Ежені не дивилася. Біля під'їзду не видно було й тітоньки Мадлен.

— Молодий чоловіче! — раптом почувся жіночий голос, і Жак навіть не відразу второпав, що звертаються до нього.

Він підвів очі й побачив звичайну для тих днів картину: двоє солдатів ведуть заарештованого. Незвичним було тільки те, що вели вони молоду жінку. Вона йшла легкою ходою, ніби на звичайну прогулянку.

— Досить тобі репетувати! — незлобливо сказав старший солдат. — Йди собі тихенько, і все буде гаразд.

— Молодий чоловіче! — знову гукнула жінка і не звертаючи уваги на слова конвоїра. — Мій брат, цирульник Жером, живе біля самісінької Бастілії. Перекажи йому, що його сестру Жерміні заарештували й ведуть у Сальпетрієр.

— Я знаю Жерома, знаю! — відповів Жак. — Але ж за що це вас? — йдучи слідом за Жерміні, Жак почав крокувати в ногу з солдатами.

— За те, що я хотіла спитати солдатів, хто витре сльози нещасним вдовам і сиротам.

— Припиниш ти базікати? — розсердився другий солдат. — І звідки тільки ти такі слова береш? Вони й камінь розжалоблять!

— Добре, якби мої слова дійняли тих, у кого серця кам'яні.

Раптом старішому солдатові увірвався терпець, і він накинувся на Жака:

— А ти чого до нас причепився? Іди собі, поки цілий та здоровий, поки до тебе не взялися!.. Завернімо лишень праворуч, у провулок, — мовив він своєму товаришеві.

Жерміні усміхнулася до Жака.