Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Я можу задати одне питання?

— Слухаю.

— Чому ж тоді ми в неволі?

Повернувся до столу і сів. Схилившись, він понишпорив по ньому, ніби шукаючи потрібного папірця.

— Бо таке співвідношення сил. Горотворчі процеси світової політики.

— Самі себе забрали в неволю і тримаємо за гратами? — здогадався я.

Він допитливо блиснув оком.

— Отож-то. Ми врятувалися від поневолювача. Перехитрували його. Тепер ми вільні завдяки тому, що самі себе поневолили.

— Хто цей наш поневолювач? Історія?

— А як би вам хотілося?

— Хотілося б, щоб історія, так почесніше.

— Історія, історія, — посміхнувся він, гасячи недокурок об підошву, бо не було попільнички. — Таємнича незнайомка. Рухи людських мас, тупики в економіці, епідемії психологічних збочень, аспірації деяких, зіпсованих збунтованими генами, осіб й ота метафізика часу, без якої не було б історії. Ми тут собі варнякаємо, а ви ж, мабуть, мрієте про обід. То як, може, побачимося увечері?

Я мовчки намагався підвестися з крісла.

— Зенеку, допоможи людині. Отже, до вечора?

— Не знаю, що ви маєте на увазі.

— Час покаже, саме так, історія покаже. Бачите, все пройшло гладенько. Навіть не вимагаю жодних зобов’язань щодо секретності. За давніх печерних часів у нас підсовували на підпис папірці про нерозголошення. А я тільки потисну вам руку. Бо ми з одного дерева, або, якщо хочете, одного поля ягоди. До речі, чому ви не пишете?

— Ви гадаєте, що варто писати?

— Мудрагелі стверджують, що не варто. А коли мудрагелі так кажуть, то це значить, що варто. У мене навіть є одна ідея. Ви пишіть для конкретного читача, це завжди краще. Наприклад, для мене. Відкиньте цензуру, інтереси держави, всілякі побоювання і пишіть, як вільний для вільних. Ви завжди були гордим, але не марнославним. Тираж не відіграє для вас важливої ролі. Краще один розумний читач зі справжньою літературою в руці, аніж десятки дуболобів з туалетним папером у жмені. У мене ваша книжка не пропаде. Тільки в моїй руці вона має шанси зберегтися на віки.

Він подав мені руку обережно, аби не додати болю.

— До побачення.

І, — о диво! — випередивши мене, першим вийшов з приміщення. Тоді підійшов Зенек, м’яко повалив мене на землю і з дивовижною делікатністю почав бити ногою в ребра, але робив це так уміло, ніби просто хотів носаком черевика розправити складки на моїй зім’ятій куртці. Легко витримуючи ці чи то пестощі, чи тортури, я придивлявся до одного з помічників шефа, який досить професійно фотографував мене, жваво приклацуючи спалахом. Потім Зенек підняв мене з підлоги, обтрусив мій одяг, зняв наручники і несильно підштовхнув до виходу. Отже, безладна вистава скінчилася, і перебіг її ошелешив не тільки мене, а й мовчазних режисерів.

Я увійшов до коридорчика біля вбиралень, хотів попрямувати до ресторанного залу, однак мене спинив суворий голос негидкої з вигляду клозетярки.

— З вас шістсот.

— Я не користався.

— Півгодини сидів і не користався.

— Але чому аж шістсот?

— Тому. Усі щось комбінують, аби не платити. Сором треба мати.

Тож я дав тисячу і, штовхнувши прочинені двері, увійшов до ресторану, але то не був ресторан. Двері замкнулися за мною, неприємно клацнув якийсь механізм. Я опинився в почекальні з фотелями і всохлою кімнатною рослинністю. На одному з фотелів напівлежав мій знайомий сановник товариш Кобялка. Видно, одягнутий був силоміць, бо сорочку мав вивернуту на лівий бік, черевики незашнуровані, а краватка звисала з фотельного бильця.

Він глянув на мене цілком притомно.

— Добрий день, сусіде, — сказав стомленим голосом.

— Добрий. Ви впізнали мене?

— Завжди впізнавав, щодня, але ви самі розумієте, що тоді я не міг виявляти ввічливості. Де ви роздягнулися?

— Я завжди був одягнутий. Прийшов на обід до «Парадизу».

— Недобре ви втрапили. Хто вас пустив сюди?

— Певно, Зенек.

Він подивився уважно і жестом запросив мене сісти поруч у фотель.

— Це значить, що вас допитували. Мабуть, у зв’язку з моєю справою?

— Ні. З моєю власного.

— Але ж ви не роздягалися?

— Я тут з інших причин.

— Зробили вам укол?

— Зробили.

— Мені також. Але вже майже не болить, — він ущипнув себе в долоню. — Хочете цукерочку зі з’їзду?

— Волів би пообідати.

— Ну, то спробуйте піти, — мовив Кобялка, хитаючи головою.

Я підійшов до дверей, натис на клямку. Навіть не здригнулась. Тоді я боком ударив у двері. Мов у камінь.

— Бачите, які штучки. І як їм досі не набридло! Я знаю, чого тут сиджу. Чекаю лікарняної карети, але я третій у черзі. Фатальний день. Щогодини хтось роздягається. Знаєте, це висить у повітрі, нагромаджується, мов перед бурею. А одного дня люди вже не витримують. Величезне напруження.

Його очі криваво поблискували, але фанатизму в них не було. Швидше здичавіння, істерика і рішучість.

— Знаєте, сусіде, я відчув полегшення. Уперше за багато років я розслабився. Я стомлений, хворий, але мені добре. Уже тиждень не сплю. Сьогодні вранці, коли ви мене бачили, я ледве стримувався, щоб не скреготіти зубами. Цього дня я чекав від попереднього з’їзду. Текст виступу я писав у суворій секретності, не в хаті, уявляєте, а просто на полюванні. Ховав його у дуплі й щонеділі їздив учити напам’ять. Учив і забував. Бо під час конференцій, нарад