Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

Зі шкіряної торби Оряна витягла і незвичайну зброю – два мечі дамаської сталі завдовжки у півтора ліктя; їхні вузькі, гостро відточені з обох боків леза сяяли крижаними відблисками мертвотно-сріблястого місячного світла. На леза були нанесені магічні руни – знаки, від споглядання яких Числа моєї відваги примножувались і міцніли.

– Ці мечі пробивають навіть бронзовий панцир, – сказала Оряна, милуючись їхнім блиском. – Вони зроблені самітниками-чаклунами у Магрібських пустелях; рани від них ніколи не загоюються.

На дні човна був також невеличкий хазарський лук і сагайдак на двадцять стріл. Оряна попередила мене, що вістряки стріл змащені швидкодіючою отрутою.

Готуючи зброю, ми проминули вриті у дно Великої ріки бронзові стовпи. Спроможні затримати великі лодії, вони не були небезпечними для човна. Напевне, начальники острівної охорони не могли собі уявити, що хтось спробує дістатися до забороненого острова вдвох на малому рибальському човні. Так ми потрапили у таємний простір Раш-Хазарі.

Човен я сховав у плавнях, біля величезної чорної скелі на самому півдні острова. Згідно з Оряниною мапою, від скелі до Печери Чорної Риби було заледве двісті кроків.

У давнину печера виглядала як величезна нора у схилі жовтого глиняного пагорба. В часи жінок-войовниць володарка Артната наказала розширити печеру й облицювати її порожнину нешліфованими плитами з червоного граніту. В роки каганату Ту-кю глиняний пагорб був прикрашений величезними брилами – тепер дощі перестали розмивати його верхівку; тоді ж навколо пагорба насадили дерева Риб’ячого гаю. Нарешті в роки Раш-Хазарі посеред гаю був збудований двоповерховий дерев’яний палац для жриць Чорної Риби. Перед отвором печери каган Булан-хан звелів встановити два мідних стовпи заввишки вісім ліктів. Їхні верхівки майстри зробили схожими на риб’ячі хвости; вночі до стовпів чіпляли смолоскипи.

Їхнє світло ми побачили, ледве відійшовши від чорної скелі. Риб’ячий гай обсаджений був негусто – якби не ніч, сховатися в ньому було б неможливо. Коли ми пірнули у темряву гаю, на півночі раптом заревіли сурми. Відвага, запалена чаклунськими очима Оряни, полишила мене; я впав. Відьма допомогла мені підвестись і прошепотіла:

– Не лякайся, Ратиборе, це сурмлять у палаці Великого Кагана.

– Чогось їм не спиться, – пробурмотів я.

– Великий Каган Захарія щойно заліз у ліжко своєї головної дружини; весь Ітхель повинен знати ту радість – от і сурмлять, – пояснила Оряна, і в шепоті її я вловив безмежне презирство відьми до нащадка Балгашських Вовків.

– Скоро, – сказала вона, – в тому палаці сидітиме не безсилий вихованець іудеїв, а мій син. І перед могутністю його схиляться всі народи обидвох ойкумен!

І голос її при цих словах був твердим і холодним, як сталеве лезо Магрібського меча, і був невблаганним, як пророцтво Амоса народам світу.

Ми нечутно підійшли до галявини, за якою височіли мідні стовпи при отворі Печери.

Між стовпів стояли два юних абхіри – вої Священного загону, що складався з нащадків сімдесяти двох споборників Обадії Першого. Срібна луска коштовної броні вкривала тіло абхірів; кольори ночі стікали дзеркальною поверхнею шоломів зі сталі. На їхніх чорних щитах розпластались у погибельному стрибку золоті вовки Ашинів. Кожен із юнаків мав довгий дворучний меч і сокиру.

Посередині галявини ми побачили величезну шестикутну кам’яну чашу. В ній палахкотіло біле жертовне полум’я. Біля чаші стояли дві жриці Печери. Одна з них була в чорному плащі, дуже схожому на плащ Оряни, а друга не мала на собі ніякого одягу, зате руки, ноги і шию її прикрашали коштовні браслети й намиста, що мерехтливо сяяли, освітлені жертовним вогнищем.

– Їх аж четверо, ми нічого не вдіємо, – прошепотів я.

– Це не головне, – відповіла Оряна. Хижі очі відьми палали в темряві демонською рішучістю. – Ти подивись на отвір Печери.

Я напружив зір і побачив, що вхід до святилища замкнений прозірчастими золотими ґратами.

– На мапі вони не вказані, – шепотіла сама до себе відьма. – Добре, якщо в когось із цих є ключ… Якщо ж нема – все пропало. О праматір Мокош, допоможи мені…

Не знаю, скільки часу ми лежали у високій траві Риб’ячого гаю. Куцохвоста літня ніч уже відступала перед світанком, коли на галявині відбулися зміни.

Оголена жриця підійшла до Печери, відчинила ґратчасті ворота й увійшла у святиню. Жриця в чорному попрямувала до палацу служниць, золочений дах якого підносився над тополями гаю. Біля входу до печери зосталося лише двоє абхірів.

Оряна заховала меча під плащем і наказала мені:

– Коли підійду до воїв, стріляй в обличчя тому, хто стоїть праворуч від входу. Промахнешся – загинемо.

Вона відповзла у глибину Риб’ячого гаю і вийшла на галявину з того боку, куди відходила жриця в чорному.

Абхіри спочатку не звернули на неї уваги. Я вклав стрілу до лука і натягнув тятиву. Руки мої тремтіли, і я молився Шехіні, щоб з двадцяти кроків влучити у довгоносе обличчя охоронця.

Оряна підійшла до печери, і тут один із абхірів почав уважно придивлятися до неї. Коли він зробив крок уперед і простягнув до Оряни руку, я вистрілив у другого воя. Перший раз за життя я вбив людину. Червона стріла увійшла абхірові в око, він заточився.

Другий охоронець обернувся до вбитого, й Оряна використала цю мить. Вона знизу встромила свій меч у незахищену шию абхіра. Хлопець схопив лезо руками і, ріжучи пальці, витягнув його з рани. Це згубило іудея. Кров залила аб-хірові горло, він захлинувся нею і впав, хриплячи і звиваючись у корчах.