Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— Ну, боже поможи! — Блідий Торн рвучко натис кнопку. Сліпучим світлом спалахнув екран. Погас. Хитнулась, завібрувала підлога. Пролунав глухий удар, і все замовкло.

— Ось тобі, Тессі, й нова бомба — страшніша за атомну та водневу, — сумно сказав Кольрідж. — Якщо ті бомби використовують тільки частку ядерного пального, а решту розпорошують у просторі, то ця дає коефіцієнт корисної дії сто процентів. Процес у ній триватиме, аж доки існує хоча б один атом антиречовини.

— Ну, навіщо це, Кольрідж? — Торн гмикнув роздратовано. — Насамперед не бомба, а джерело енергії. А коли й бомба, то чиста.

— Чиста бомба?.. — Тессі дивилася на батька здивовано. — Я не розумію…

— Ну, бачиш, це… це бомба, яка після вибуху не отруюватиме атмосферу радіоактивним попелом.

— Але вона… вбиватиме?

Торн промовчав. А Кольрідж поклав Тессі руку на плече:

— Вбиватиме, Тессі! Щойно вибухнула така кількість антиречовини, яку не зважиш на жодних терезах. А тепер уяви, що вибухає справжня антиречовинна бомба. На величезній відстані все буде спалене й потрощене… Ось і запитай свого батька, навіщо він випустив на світ божий ще один засіб винищення, страшнішого за який вже не вигадаєш?!

— Я кажу — досить, Кольрідже! — спалахнув Торн. — Ми можемо серйозно посваритись!.. Чому ти не заперечував, коли ми разом працювали над виготовленням першої атомної бомби?

— Е, друже, то був інший час…

Замовкли. Хмурились. А Тессі прошепотіла, не сподіваючись на відповідь:

— Хіба не все одно, від якої бомби гине людина — чи від «чистої», чи від… «брудної»? — І знизала плечима. — Не розумію!

Ніч. Тихо. Поперек широкого ліжка на зібганих подушках, підперши голову кулаками, лежить Тессі Торн. Перед нею — кілька фотокарток та розсипаний стос листів.

— Чиста бомба… — шепоче Тессі.

Годину тому звідси пішов «татусь Кольрідж». Він приходив, щоб заспокоїти свою названу дочку, але тільки розбурхав її розповіддю про давноминуле.

Ні, недарма Тессі Торн так уникала згадок про матір. Вони були надто болючими, давня рана ще не загоїлась.

— Бідна мамуся…

Тессі не зводить очей з фотокартки. На ній молода вродлива жінка в комбінезоні стоїть біля якогось складного приладу, що виблискує склом і металом. Матір, певне, сфотографували несподівано для неї: обличчя, повернуте на чийсь оклик, ще зосереджене, брови насуплені, а очі немов запитують, кому й навіщо знадобилося перешкоджати людині працювати. На щоці у неї — брудна смуга; хвилясте волосся зухвало висмикнулося з-під косинки.

Є й інші фотознімки матері — в розкішних вечірніх туалетах, за кермом автомашини, на пляжі, — але Тессі найбільше полюбляє перший. Там мати така, якою була насправді.

Мабуть, і матері ця фотокартка подобалася. На звороті енергійним квапливим почерком написано: «Любий друже! Пам'ятай нашу лабораторію й мене!»

Тессі знає, кому адресовано цей напис. Ось поруч лежить портрет молодого привабливого мужчини з сумними виразистими очима. Це — вчений-атомник Ріттер Лайн, син професора Лайн-Еу, найближчий друг професора Торна… і колишній наречений матері Тессі.

Отут, у цьому стосі листів, уся історія їхнього кохання. Воно почалося давно, ще в коледжі. В передостанній рік Доатомної ери відбулись офіційні заручини. Але закохані раптом посварилися. Щоб дошкулити нареченому, мати Тессі неждано-негадано вийшла заміж за безтямно закоханого в неї вайлуватого Торна, опам'яталася, та пізно…

Батька вона не кохала. Самолюбна й горда, вона скорилася долі, яку вибрала сама собі, та й годі. Всі її почуття лишилися з Ріттером Лайном; у хвилини суму й самотності вона писала тільки йому… і складала невідіслані листи до шухлядки.

Тессі народилася через шість років після того, як Ріттер Лайн наклав на себе руки. Здавалося б, матері час було й схаменутись. Але навіть поява доньки не вивела її зі стану самозаглиблення, холодної байдужості до сім'ї. Скільки Тессі пам'ятає, з нею няньчився лише батько і «татусь Кольрідж», а мати з'являлася вряди-годи — спокійна, нестерпно справедлива і… далека-далека.

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї буйним бешкетом, навмисним непослухом — часом просто-таки ненавиділа матір… І все одно любила її, гірко, безнадійно.

А згодом спіткало лихо. Одного разу — саме коли почались випробування першого атомного двигуна — зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю і вже рвалась назовні, щоб знищити, стерти на порох усе довкола; лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто ризикнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стрижні вручну. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне випромінювання такої потужності, що про порятунок не було й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Це був найжахливіший період у житті Тессі. Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме тоді й прийшла до дівчинки несподівана радість. Тессі знайшла, нарешті, справжню матір — люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх; сміялася, коли усяк інший кричав би з болю; напівжартівливо дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалася стати після одужання зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилося їй стати іншою… Хвороба перемагала — підгризала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу мати попросила лікарів вийти і простягла руку до дочки:

— Тессі… сядь поруч. Я незабаром помру. Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія… Врятуй батька, бо він сам не свій… Я дуже, дуже завинила перед ним; якби у мене було друге життя, віддала б його, щоб спокутувати свою провину… Але тепер пізно… Он там, у шухлядці, ти знайдеш папери — вони розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли підростеш… Тільки