Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв 📚 - Українською

Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

193
0
08.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Право на риск" автора Микола Олександрович Дашкієв. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв» була написана автором - Микола Олександрович Дашкієв, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Фантастика".
Поділитися книгою "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв" в соціальних мережах: 

До нової збірки оповідань українського радянського письменника-фантаста Миколи Олександровича Дашкієва увійшли як знайомі нашому читачеві, так і нові твори. Читач зустрінеться в цій книжці з людьми мужніми й благородними, які впевнено йдуть до заповітної мети.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 74
Перейти на сторінку:
ЗЕМЛЯ І НЕБО
ПРОЛІСОК

Море кипіло.

Ще годину тому воно лагідно лизало похмурі скелясті береги, неголосно мурчало, знічев’я перемиваючи камінці, хизувалося багряною смугою, що пролягла через нього аж ген до призахідного сонця. То було мирне, щире море — зовсім не таке, яким його звикли бачити на північно-західному узбережжі Норвегії.

Та ось наповзли сутінки, і море занудьгувало. М’яко, мов кицька лапкою, воно штовхнуло гранітні скелі, ніби запрошуючи побавитися вкупі, потанцювати під музику шквалу, який котився з півночі. Потім, ображене, випустило пазури, почало дряпати берег чимраз дужче і, зрештою, скаженіючи, полізло вперед, на штурм кам’яних фортець.

Отут у Нурлані — одній з північних областей Норвегії — вітер з моря приносить узимку тепло й дощі. Та цього разу шторм примчав, певно, з боку крижаної Гренландії. Він сипонув сухого снігу, застугонів над голими скелями, шугнув уздовж фіордів, вишукуючи все, що можна заморозити, придушити, скинути геть у прірву. Ось він учепився в якусь постать на крутому схилі фіорду, штурнув її і покотив до моря.

— Та-а-ту! — пролунав услід одчайдушний дівочий зойк.

— Ніч-чого… ніч-чого… — той, падаючи, встиг ухопитися за виступ над проваллям і тепер повільно виповзав на безпечніше місце. — Інгрід, а де мішок?

Висока струнка дівчина в благенькій жакетці злякано озирнулася.

Мішка не було.

З її мовчання чоловік зрозумів, що сталося. Він прискорив ходу, добрався до стежки, безнадійно провів поглядом по стрімкому схилові гори й зітхнув:

— Ходімо…

Старий Гуннар Нільсен та його вісімнадцятилітня донька Інгрід ішли далі мовчки. Все ясно без слів: на Новий тисяча дев’ятсот сорок третій рік у халупі не буде ані крихти хліба. Мішок ячменю, який дістався так дорого, щойно шубовснув у крижані хвилі Глом-фіорду.

На кого нарікати за прикру подію?.. На шалений норд-вест?.. На себе, немічного?.. Чи, може, на гітлерівців, які пограбували, сплюндрували Норвегію, змусили норвежців подаватися в далекі мандри на пошуки чогось їстівного?..

Хто видирався б узимку, вночі, оцією небезпечною стежкою над фіордом, якби на шосе не сновигали нахабні й брутальні гітлерівські солдати?!

— Клята погода!.. — Нільсен спинився, видобув люльку, спробував її припалити. — Ач, як шаленіє!

Шторм наростав. Вітер уже не стугонів, а верещав, гудів, гримів. Велетенські вали гупали об скелі, аж земля здригалася.

— Бомблять… — стурбовано сказала Інгрід, дослухаючись до чогось у хаосі звуків.

Старий витяг люльку з рота, приклав долоню до вуха.

В одну з пауз між подувами вітру почулося глухе гуркотіння літака.

— Чого це вони сюди внадилися? — Нільсен занепокоєно поглянув уздовж фіорду в бік затемненого висілка Гломф’юр.

— Кажуть, на Гломф’юрській гідростанції фашисти видобувають з морської води якусь страшну отруту. Одного кухля цієї отрути нібито вистачить, щоб знищити всіх людей на Землі… Але…

Інгрід не докінчила. Гуркотіння двигунів усе наближалось, посилювалося, і ось, прорвавши хмарну запону, низько над скелями шугнув літак. Його сигнальні вогні було ввімкнено, з вихлопних патрубків струменіли пасма голубуватого полум’я.

Старий од несподіванки впав, а коли підвівся — літак був уже далеко. Та гуркотіння не вщухало. Скидалося на те, що сталевий птах кружляє над хмарами, не знаючи, куди податися.

— Заблудив… — сумно сказала Інгрід. — Загине… Я встигла помітити: це — рус. З червоною зіркою.

Нільсен промовчав.

— Підемо лісом, тату?

— Так.

До халупи на околиці Гломф’юра навпростець було кілометрів п’ять, але стежка тут спускалася майже до моря. Під час шторму нею не пройдеш. Дорога через ліс давала гаку, зате була цілком безпечна. Хижих звірів тут не водилося, а гітлерівці сюди боялись потикати носа, та й не мали в цьому потреби.

І все одно батько з дочкою мимохіть намагалися ступати якнайтихіше і озиралися навсібіч.

— Тс-с-с!.. — Інгрід вхопила старого за рукав і вказала пальцем на дерево край галявини. Там серед гілок вовтузилося щось велике, темне. Може, ведмідь?

Нільсен схопився за ніж. Але нараз у гущавині блиснув електричний ліхтарик. Промінчик перебіг по зеленій блискучій тканині, на мить освітив обличчя незнайомого чоловіка і зупинився на переплутаних мотузках над його головою.

Міцно стискаючи доньчину руку, старий позадкував у кущі, і тільки відійшовши від того місця з кілометр, а то й більше, прошепотів:

— Затям, Інгрід: ти нічого не бачила, нічого не чула!.. Ти забула все!

Може, згодом і забула б Інгрід оту нічну пригоду й того парашутиста, якби він сам не завітав до їхньої хати вранці наступного дня.

Високий, широкоплечий, в латаній одежині лісоруба, він став на порозі хижки і ніяково кахикнув. Інгрід хутко обернулася, одразу ж упізнала його, чомусь спаленіла, підхопила напівзаплетені золоті коси і чкурнула в комірчину.

— Сідайте, чоловіче добрий! — старий Нільсен вказав рукою на лаву біля вогню і простягнув незнайомому скриньку з тютюном. — Здалеку?

— Даруйте… Де живе механік пан Фарстад?.. — незнайомий вимовляв слова якось чудно, розтягуючи на фінський манір.

— Пан Фарстад?.. — Нільсен неквапно натоптав люльку, припалив її, випустив чималу хмару диму і аж тоді сказав: — Не запитуйте про пана Фарстада. Його вчора заарештували гестапівці.

— Он як… — незнайомий був прикро вражений. — А мені радили звернутися до нього. Я з Фінмарка. У нас голодують. От я й подався сюди. Кажуть, тут можна влаштуватися на заводі в німців. Мене звуть Сігурд. Сігурд Корхонен. Мій батько фіни…

Інгрід стояла за дверима комірчини, притиснувши руки до грудей. Її серце стукотіло шалено: ні, це не лісоруб, не фіни, а росіянин, парашутист, — отой, що стрибнув учора з літака в

1 2 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"