Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов 📚 - Українською

Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

319
0
10.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відважні" автора Олександр Ісаєвич Воїнов. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 107
Перейти на сторінку:
треба взуватися…

Опівдні розвідка нарешті досягла горба. Чіпляючись за дерева, полізли на крутий схил.

На вершині горба зупинилися. Навіть неозброєним оком звідси було видно важкі состави поїздів з вкрапленими в них жовтими кубиками спресованого сіна на платформах.

Колесник і Геннадій Андрійович по черзі розглядали состави в бінокль. Так, у цій незвичайній, дивній акуратності платформ щось таїлося.

— Навіщо їм стільки сіна? — здвигнув плечима Колесник. — Його вистачить кавалерійському корпусу на цілий рік.

— Безсумнівно, тут криється якась мета, — зауважив Геннадій Андрійович.

— Підпалити б це сіно, от би здорово горіло, — простодушно сказав Куликов. — Антоне Мироновичу, давайте підпалимо!..

— Ти спочатку підійди! — сердито обірвав партизана Колесник.

Справді, якби ешелон із сіном спалахнув, навряд чи можна було б врятувати сусідні ешелони, навантажені мінами і снарядами. Для цього вистачило б одного запаленого сірника! Але як його піднести?..

Всі напружено думали. Станція добре укріплена — це видно з першого погляду, її оточують щонайменше вісім поставлених у шахматному порядку дотів. Уздовж вагонів ходять вартові, і, мабуть, немало солдатів сидить у бліндажах…

До станції веде одна дорога. Вона круто огинає горб, а потім під прямим кутом повертає до залізничного переїзду. Дорогу цю можуть обстрілювати одразу чотири доти, не рахуючи вогню з замаскованих кулеметних гнізд.

Глянувши вниз, до підніжжя горба, Геннадій Андрійович раптом вражено вигукнув:

— Дивіться!..

Всі глянули в напрямку його простягнутої руки. З-за горба на дорогу вийшла худа біла корова з запалими боками. Спочатку здавалося, що вона йде сама. Але потім партизани побачили двох селянських підлітків з лозинами. Вони повільно брели за коровою, про щось між собою розмовляючи.

— Цікаво, — здивувався Геннадій Андрійович, — куди вони її женуть?

— Як видно, на станцію, — сказав Колесник.

— На станцію?.. А що їм там робити?

Стременному ніхто не відповів. Справді, навіщо цим хлоп'ятам гнати свою корову туди, де її напевно відберуть, а якщо їх самих відпустять живими, то це буде чудо?

— Вони йдуть досить упевнено, — зауважив Геннадій Андрійович, — наче нічого не бояться…

— Це вірно, — погодився Колесник. — Треба б їх затримати.

— А що це нам дасть? — запитав Куликов.

— Багато дасть! — жваво підхопив Геннадій Андрійович. У нього зародилася смілива ідея: — Адже корову можуть гнати і не вони!

— Та-ак, — мовив Колесник, роздумуючи над пропозицією, ще не зовсім йому зрозумілою. — Ну добре, — раптом вирішив він. — Товаришу Куликов, давай цих хлоп'ят сюди!.. Тільки обережно, не перелякай їх!..

Куликов і ще один партизан кинулися вниз по схилу. Між деревами замелькали їхні порвані ватники.

Ось вони вибігли на дорогу і швидко наздогнали хлопців, які від страху покидали свої лозини.

— Знову цей Куликов комедію розігрує, — сердито пробасив Колесник. — Йому кажуть — не лякати, а він як звір кидається!..

Він нагнувся над кручею, щоб краще роздивитися хлоп'ят, які швидко піднімалися вгору попереду партизанів. Було їм років по тринадцять-чотирнадцять. Одягнуті в лахміття, вони чимось були схожі між собою.

Задоволені успішним виконанням наказу, молоді партизани привели хлопчиків на галявину.

— Ось вони, орли, Антоне Мироновичу, — сказав Куликов. — А це їхні документи!..

— Документи? — підвів брови Колесник. — Давай-но їх сюди!..

— Як тебе звуть, хлопчику? — звернувся Геннадій Андрійович до того, що стояв ближче.

Це був високий худорлявий хлопчина з зосереджено-допитливими очима.

— Семенко, — відповів той і при цьому якось поблажливо глянув на другого хлопчика, трохи нижчого, чорночубого, з темними очима, на яких ще не висохли сльози.

— А куди ж ви йшли, Семенку? — вступив до розмови Колесник. — Ти не бійся, ми тобі нічого поганого не зробимо…

— Я знаю, що ви нам нічого поганого не зробите, — відповів Семенко, — тільки корову відберете.

— А навіщо вона нам?

— Ви партизани… Вам їсти нічого!..

— От ти й помилився, — засміявся Колесник. — Хочеш, я тебе салом почастую?

Він вийняв з однієї кишені шматок сала, до якого прилипли жовті тютюнові крихти, з другої — чималий окраєць хліба, розрізав усе це на дві рівні частини і простягнув хлопцям:

— Їжте! У партизанів цього добра багато!..

Хлопці зніяковіли. Першим взяв Семенко, а за ним і менший.

— Ви що — брати? — поцікавився Геннадій Андрійович.

— Ні, вони не брати, — Колесник тріпнув двома папірцями. — Цікава річ виходить, товариші. Подивіться, що тут написано!..

Він простягнув Стременному папірці, вже добре зім'яті. Видно, вони встигли побувати в багатьох руках.

Геннадій Андрійович узяв документи і кілька разів перечитав кожен. Один з них — накладна, підписана старостою села Стрижевці. В накладній значилося: «Одна корова, відпущена на забій для потреб коменданта станції Синельничі»; другий — перепустка з печаткою німецької комендатури; чиїмсь нерозбірливим почерком в неї були вписані імена і прізвища обох хлопців — Семена Бушуєва і Василя Ломакіна.

Сміливий задум, що виник у Геннадія Андрійовича, коли він побачив на дорозі корову і маленьких пастухів, тепер набував реальних обрисів.

Стременний відкликав Колесника вбік і тихо розповів, як думає здійснити операцію.

— От що, — вислухавши, запропонував Колесник, — давайте-но ще раз допитаємо хлопців. З'ясуємо, чи знають вони, куди йдуть, і чи є в них знайомі на станції.

Вони повернулися на галявину, стримуючи хвилювання. Хлоп'ята ще доїдали сало, а партизани, посміюючись, дивилися вниз, на дорогу.

— Чого смієтеся? — запитав Колесник. І тут він помітив, що їх тільки двоє. — А де Куликов?

Партизани засміялися.

— Він там за коровою ганяється! — сказав один з них. — Вона все націлюється підняти його на роги.

Колесник розсердився:

— Чим зуби скалити, пішли б краще допомогли.

— Він і сам упорається!

1 ... 32 33 34 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"