Читати книгу - "Спартак, Рафаелло Джованьолі"

— А подивись-но мерщій, що там. Мені здається, я чую якийсь шум у роздягальні.

Відпущеник швидко вийшов з купальні.

Обличчя Сулли, можливо, від оргії минулої ночі, здавалося ще старішим і мертвотнішим, ніж звичайно. Раптом він застогнав від жорстокого болю, скаржачись на незвичайний тягар у грудях. Діодор, нашвидку закінчивши розтирання, пішов покликати Сірміона з Родоса — відпущеника й лікаря Сулли, який жив при ньому і всюди його супроводжував.

Тим часом Сулла, охоплений дрімотою, схилив голову на край басейну і, здавалося, заснув.

За кілька хвилин повернувся Хрізогон. Сулла, здригнувшись, підвів голову.

— Що з тобою? — тривожно спитав його відпущеник, підбігши до басейну.

— Нічого… якась сонливість… Знаєш, я бачив сон…

— Що ж тобі приснилося?

— Я бачив мою любу дружину Цецілію Метеллу, яка померла торік, і вона кликала мене до себе.

— Не зважай на ці забобони, Сулло…

— Забобони?.. Навіщо гак говорити про сни, Хрізогоне?

Я завжди вірив снам і діяв так, як через них мені наказували боги. І ніколи не шкодував.

— Перемогам у твоїх походах ти зобов'язаний твоєму розумові й доблесті, а не віщуванню сновидінь.

— Більш ніж мій розум і моя хоробрість, Хрізогоне, мені завжди сприяла доля. Тільки на неї я покладався. Повір мені, — найбільш вдалими були ті походи, які я провадив навально і без роздумувань.

Спогади про діла, серед яких багато було ганебних, але багато справді величних і славетних, повернули спокій душі Сулли, і його чоло трохи проясніло. Тому Хрізогон зважився доповісти йому, що, за його вчорашнім велінням, Граній прибув з Кум і чекає його наказів.

Обличчя екс-диктатора миттю пересмикнулося від гніву, він хижо зиркнув очима і хрипким голосом люто закричав:

— Введи його сюди… Зараз же… сюди… до мене… цього нахабу… Він один на весь світ насмілився знущатися з моїх наказів… і бажає моєї смерті!

Худими кощавими руками він судорожно стиснув край басейну.

— Чи не міг би ти зачекати, поки вийдеш з ванни?

— Ні… ні… зараз же… сюди… перед мої очі.

Хрізогон вийшов і одразу ж повернувся, ведучи еділа Гранія.

Це був кремезний чоловік років сорока. На його грубому обличчі відбивалася хитрість і злоба. Увійшовши до купальні Сулли, він увесь пополотнів, і не в силі приховати страху, кинувся улесливо цілувати Суллі руки.

— Хай довгі роки бережуть боги великодушного Суллу Щасливого! — проказав Граній; його голос помітно тремтів.

— Не так ти говорив позавчора, падлюко! Ти кепкував з мого справедливого присуду сплатити до громадської казни штраф. Ти галасував, що не хочеш платити, бо не сьогодні-завтра я маю померти, і ти звільнишся від виплати.

— Ні, ніколи, ніколи не вір цьому наклепові… — белькотав переляканий Граній.

— А, боягузе, тепер ти тремтиш?.. Тобі слід було тремтіти, коли ти ображав наймогутнішого і найщасливішого серед людей… Негідник!

Кажучи це, розлючений Сулла з виряченими, налитими кров'ю очима вдарив по обличчю нещасного. Той плачучи впав біля басейну і благав про помилування.

— Зглянься… пожалій мене… благаю, помилуй!.. — кричав бідолаха.

— Пожаліти?.. — вже несамовито репетував Сулла, — Пожаліти тебе, який образив мене… в той час, коли я сам страждаю від жорстокого болю?.. Ти мусиш померти тут, _ зараз, перед моїми очима… Я палаю жадобою упитися твоїми останніми корчами, твоїм передсмертним хрипінням!

Сулла казився, мов навіжений, і, гарячково чухаючи обома руками вкрите болячками тіло, глухо гукав на рабів:

— Гей, ви… ледарі… чого стоїте?.. Хапайте його, бийте на смерть, тут, при мені… душіть… убийте його!..

І тому, що раби, здавалось, вагалися, він уже через силу зарепетував:

— Задушіть його, або я накажу всіх вас розп'ясти, присягаюсь смолоскипами й гадюками Еріній!

Раби кинулися на нещасного еділа, звалили його додолу, стали бити, топтати, а Сулла ще дужче скаженів, божевільно метався, як хижий звір над жертвою, і все кричав:

— Отак! Дужче!.. Бийте!.. Топчіть!.. Душіть цього падлюку!.. Душіть його, душіть!.. Ради всіх пекельних богів, задушіть його!..

Граній, під ударами чотирьох рабів, сильніших від нього, одчайдушно захищався, як кожна жива істота боронить своє життя: він завдавав могутніх ударів нападаючим, намагався вирватись.

Раби спочатку били свою жертву неохоче і не дуже, а потім розлютились і, під'юджувані нестямними криками Сулли, так скрутили Гранія, що він не міг поворухнутися. Тоді один з них обома руками стиснув йому горло, надавив щосили груди колінами і миттю задушив.

А Сулла з виряченими очима, з піною на губах захоплено упивався цим побоїщем з хтивістю дикого звіра і вже слабким голосом знесилено хрипів:

— Так… Так!.. Дужче… дави… души!

Але тієї миті, коли Граній сконав, Сулла сам, знесилений криком і припадком божевільної люті, впав навзнаки в басейн і прохрипів:

— Допоможіть… умираю… рятуйте!..

Обличчя колишнього диктатора помертвіло, повіки майже закрили напівзгаслі зіниці, зціплені зуби скреготіли, губи смикалися, все тіло тіпалося.

В той час як Хрізогон і раби метушилися біля Сулли, намагаючись привести його до пам'яті, раптова судорога струснула і майже підвела його тіло, потім на нього напав сильний кашель, і трохи згодом, вивергаючи дивовижну кількість крові і не розплющуючи більше очей, Сулла помер.

Так померла у шістдесят років людина, настільки ж велика, наскільки злочинна. Видатні здібності і велич душі Сулли були заглушені жорстокістю і сладострастям. Він звершив великі діла, але накликав на свою батьківщину багато нещастя. Тому уславлений, як великий полководець, він залишив по собі в історії пам'ять як про найгіршого громадянина. І, вивчаючи всі його діла, важко вирішити, чого в нього було більше — мужності й завзяття чи підступності й лукавства. Консул Гней Папірій Карбон, з партії Марія, який довго і завзято воював проти Сулли, звичайно говорив, що коли він боровся проти лева і лиса, які жили в душі Сулли, то більшого клопоту йому завдавав лис.

Тільки-но Сулла сконав, як до ванни увійшов раб Діодор з лікарем Сірміоном і з порога доповів:

— Прибув гонець з Рима… з важливим листом від…

Але тут слова застрягли йому в горлі: він побачив розгубленість присутніх, вражених смертю Сулли.

Сірміон кинувся до кімнати, звелів витягти з ванни тіло померлого і покласти на подушки, покладені тут же на підлозі. Потім оглянув його, послухав пульс, прислухався до серця і, схиливши голову, сумно мовив:

— Кінець… Він помер!

Раб Евтібіди, який привіз її листа, ввійшов до ванни слідом за Діодором; він довго стояв у кутку, наляканий і вражений тим, що скоїлося. Потім наблизився до Хрізогона, в якому вбачав найвизначнішу тут особу, і передав йому листа, кажучи:

— Прекрасна Евтібіда, моя господиня, наказала мені передати лист у