Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Багато років тому король-небіжчик з братом відвідали Каліфорнію, і якісь людці в Сакраменто надумали впоїти їх задля жарту. Ось вони зібрали найнадійніших п’яндиг міста і почали накачувать королівську величність і самих себе міцним коньяковим пуншем. За дві-три години городяни покотом лежали під столом, обидва ж принци сиділи й журилися, що потрапили в таку нудну, суху країну! Я, за що купив цю історію в Сакраменто, за те вам і продав.

Гавайський парламент складається із півдесятка ватажків племен, кількох білих та ще тридцяти-сорока простих канаків. Королівські міністри (півдесятка білих) засідають укупі з ними і придушують усяку протидію королевим бажанням. Завжди водночас промовляють двоє – член парламенту й офіційний перекладач. Сей симпатичний законодавчий орган пишається собою не менш усякого іншого парламенту і гне кирпу – куди твоє діло. Мудрість законодавства канаків така ж глибока, як і в першого-ліпшого нашого державного законодавства; але не глибша. Пригадую один канацький законопроект, що справив на мене велике враження: він передбачав сполучення островів Оагу та Гавайїв підвісним мостом, бо переїзд між цими пунктами водою спричинявся дуже часто до морської хвороби і завдавав тубільцям чимало прикрощів. Цей підвісний міст мав би тягтися на 150 миль!

Можу собі уявити, що тепер, у цей місяць жалоби, діється в Гонолулу, бо я був там, коли померла сестра покійного короля, Вікторія, Девід Калакауа (ватажок), Головнокомандувач внутрішнього війська (чим пак не титул?), безперечно, чатує перед закритими входами на територію «палацу», не пускаючи туди білих ні душі, крім урядовців, а всередині вихрещені погани виють і танцюють, лементують і шаліють точнісінько, як у давні дикунські часи, ще коли Кук не відкрив їхньої країни. Як оплакувано Вікторію, я мешкав за три квартали від того дерев’яного двоповерхового палацу, і тридцять ночей підряд жалобне збіговисько не давало спати. Весь той час у палаці вихрещена але морально нечиста принцеса врочисто лежала в труні. Одної ночі я потрапив туди і побачив, як кількасот півголих дикунів обох статей вибивали в свої понурі тамтами і при зловісному мерехтінні безлічі смолоскипів виводили не своїми голосами котячий концерт, а величенький гурт жіноцтва висмиком та вихилясами виробляв своїми гнучкими тілами хитромудрі фігури хтивого танцю, званого гула-гула, приспівуючи собі по-тубільному. Я спитав сина одного місіонера, що означають ті їхні слова. Він пояснив, що вони прославляють певні, подиву гідні достойності і високі фізичні якості покійної принцеси. Я став допитувати докладніше, та він сказав, що слова надто бридотні, аби їх перекладати; що ті високі тілесні якості називати вголос не вільно; що достоїнства, так гучно хвалені й прославлювані, краще полишити на здогад. Він додав, що король сидить, безперечно, десь там, куди чути ці жахливі похвали, і тішиться ними. Тобто нині покійний король – освічений та культурний Камегамега V. І зважте, один з його титулів був Глава церкви, бо хоч вихований на релігії місіонерів і навчений в їхніх школах та коледжах, він рано розкусив їхню плебейську форму релігійного культу, отож імпортував англійську систему й англійського епіскопа і сам порядкував усім тим. Можете уявити, яка гидка нічна вакханалія діється зараз на терені палацу, де його величність урочисто виставлено в труні.

Покійного правителя можна було часто бачити по неділях на королівській лаві в Гавайській королівській реформованій католицькій церкві; та як приходила скрута, він не вдавався по допомогу до хреста – він вдавався до поганських богів своїх предків. І це був чоловік зугарний написати чудового листа бездоганним почерком і бездоганною англійською мовою, та ще й закинути, чого доброго, щось таке витончене з класики або, диви, ще й влучну заувагу-другу з якоїсь науки, міжнародного права чи всесвітньої політичної історії. А ще він вбирався в елегантний вечірній костюм, приймав вас у себе по-монаршому, як гостя, і провадив розмову, наче природжений християнський джентльмен; і він трудився день у день, мов бобер, над державними справами і принагідно обмінювався власноручними листами з іншими королями і імператорами світу. А наступного таки тижня, упоравши справи, забивався на берег моря до купки вбогих тубільних халуп під очеретяною стріхою і там на півмісяця перетворювався в поганина, якого було годі відрізнити від його дикунського діда. З одягу на ньому лишилась тільки пов’язка на стегнах, щодня він по горло заливав себе вогнистим віскі, сидячи в товаристві якоїсь із своїх коханок, тимчасом як інші витанцьовували ексцентричний гула-гула. А коли тягар обов’язків робився нестерпним, він закликав до себе близьку приятельку, одну старезну чаклунку, і питався в неї про волю й наміри поганських богів, яким і підкорявся. Він був такий забобонний, що нізащо не переступив би через риску, проведену на дорозі, а обходив її стороною. Про ці речі на островах говорили всі, кому не ліньки. Я бачив короля тільки раз і то в проміжку між його періодичними гульбищами. Він, у вечірньому костюмі, був присутній на похороні своєї сестри, і з його циліндра звисав цілий ярд жалобного крепу.

Якщо ваша ласка згадати, що населення островів лише трохи більше за 50 000 душ і що над цією жменькою людності нагромаджено монархію, на фалдах якої начіплялося стільки вельможно-титулованих сановників, що вистачило б на цілу Російську імперію, вам лишиться хіба дивуватись, як по заповненні всіх тих посад ще зостається ким правити. І по правді сказати, нема нічого рідкіснішого у світі, як здибати там людину без титула. Мені, чи не єдиній неофіційній особі в Гонолулу, було так самотньо, що довелося виїхати з тієї країни заради товариства.

Після такої картини великодержавної пишноти просто принизливо говорити, що валовий експорт королівства менший за 1 500 000 доларів, імпорт приблизно такий самий і річний прибуток – яких 500 000. А проте королеві платять 36 000 доларів річно, іншим сановникам від 3000 до 8000,– і бог свідок, що їх не бракує.

Національний борг у часі мого перебування там становив 150 000 доларів і був головним предметом національних гордощів. Той борг вони не проміняли б ні за які гроші. Бачили б ви, з яким виглядом його світлість міністр фінансів копався в своїх шпаргалках річного бюджету й зачитував вагомі статті, хизуючись величною загальною сумою.

Королівські міністри – це просто чудо природи. Вони білі, різних національностей, що примандрували туди в минулі часи. Я опишу вам одного для взірця