Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

Його думки раптом урвалися - на стежці внизу несподівано з’явилися начальник поліції, Торес і поліцаї. Френк відразу вистрелив, і вони миттю щезли з його очей. Він не міг навіть сказати, чи влучив у кого, чи вони просто швидко відступили. Видно, переслідувачі не хотіли атакувати їх і обмежились стріляниною з-за кущів. Френк з пеоном і собі ховалися за скелями та кущами, часто міняючи місце.

Через годину у Френковій рушниці лишився вже тільки один набій. Пеон завдяки Френковим попередженням зберіг іще два набої для свого револьвера. Але для Леонсії та Солано годину було виграно, і Френк задоволено бачив, що легко може втекти й він, перехопившись через потік нафти. Отже, все йшло гаразд, та й вийшло б на добре, якби згори не напав на них другий загін людей, що стріляли, ховаючись за стовбури дерев. То був плантатор із своїми приятелями, які полювали на пеона, хоч Френк і не знав цього. Він гадав, що й ця ватага женеться за ним, і постріли, скеровані на нього, рішуче підтверджували його здогад.

Пеон підповз до Френка, показав, що в револьвері, який він повернув йому, лишається ще два набої, й очима промовисто попросив дати йому коробку із сірниками. Далі пеон мигами переконав Френка перебратись на той бік рівчака й здертись на гору. Напівзрозумівши пеонові наміри, Френк скорився і, вистріливши останнього набоя, кинув рушницю в рівчак.

Найближчої хвилини нафтова річка спалахнула там, куди пеон кинув запаленого сірника. Вся течія аж до гори запалахкотіла, а з самого джерела вихоплювався на сто футів заввишки запалений газ. Ще за мить рівчаком, просто на Тореса й начальника поліції з помічниками, покотився вогненний струмінь.

Утікаючи від нестерпного жару, Френк і пеон видряпались на другий бік яру, обігнули його та побігли стежкою вперед.

Поки Френк і пеон бігли собі стежкою далі, яр, на споді якого текла нафта, обернувся на суцільне полум’я. Отож начальникові поліції, Торесу та поліцаям довелося вибиратись крутим схилом нагору. Плантатор з приятелями, що переслідував пеона, також мусив відступити нагору, рятуючись від вогненного потоку.

Пеон раз у раз повертав голову назад і нарешті скрикнув з радощів, показуючи на другий стовп чорного диму, що злетів у повітря ззаду джерела, яке вже палахкотіло широким полум’ям.

- Ще! - забелькотів він.- Там є й інші джерела. Вони всі горітимуть. Так їм і треба! Вони поплатяться за те, що били мене. А трохи далі є ціле озеро нафти, таке, як море, велике, як затока Хучітан.

Френк згадав, що плантатор розповідав про нафтове озеро, де містилося щонайменше п’ять мільйонів бочок, досі не перевезених до моря. Те озеро лежало в природному видолинку, перегородженому земляною греблею.

- Скільки ти коштуєш? - несподівано спитав Френк пеона.

Той не зрозумів.

- Скільки коштує твій одяг, усе, що на тобі?

- Півпесо, ні, половину півпесо,- сумно відповів пеон, оглядаючи те, що лишилося від його лахміття.

- А ще що в тебе є?

Нещасний знизав плечима на знак своїх страшних злиднів і гірко додав:

- В мене немає нічого, крім боргу. Я винен двісті п’ятдесят песо. І до смерті не спекаюсь боргу, як хворий раку. Через цей борг я й попав у рабство до плантатора.

- Га! - не міг стримати усмішки Френк.- Виходить, ти коштуєш двісті п’ятдесят песо. Це все одно що нічого, це навіть не цифра, а умоглядне поняття, від’ємна величина, що існує лише в уяві математика. І ось ти спалюєш нафти на мільйони песо. А якщо земля тут м’яка і труби протікають, можливо, займеться все нафтове поле, тобто згорить цілий більйон доларів. Знаєш, як на абстрактну величину в двісті п’ятдесят песо, твій вчинок гідний велетня, а не людини.

Пеон не зрозумів нічого, крім слова «людина».

- Я також людина,- заявив він, випинаючи груди й гордовито підводячи розпатлану голову.- Авжеж, я людина, я - майя.

- Хіба ти індіянин-майя? - спитав Френк.

- Наполовину,- знехотя визнав той.- Мій батько чистокровний майя. Але жінки майя з Кордільєр не задовольняли його. Він закохавсь у метиску з долини. Я народився від неї, та згодом вона зрадила батька задля негра з Барбадосу, і батько повернувся в Кордільєри. Як і йому, мені також судилось полюбити жінку мішаної крові з долини. Вона жадала грошей, а я наче божевільний жадав її і запродався як пеон за двісті песо. Та більше я не бачив ні її, ні грошей. Я був пеоном цілих п’ять років. П’ять років я був рабом, мене бито, з мене знущались, а тепер, за п’ять років, мій борг ще й виріс - його вже не двісті, а двісті п’ятдесят песо.

Поки Френк Морган і великотерплячий пеон, наздоганяючи своїх, заглиблювались у Кордільєри, а нафтові поклади Хучітана палахкотіли щораз більшим полум’ям, ще далі, у самому серці Кордільєр, назрівали нові події. Ці події мали звести докупи і переслідувачів, і переслідуваних: Френка, Генрі та Леонсію з родичами; пеона й плантатора з помічниками; начальника поліції, його поліцаїв і Альвареса Тореса, що намагався не тільки заробити нагороду, яку обіцяв йому Томас Ріган, а й здобути Леонсію Солано.

В печері сиділи чоловік і жінка. Вона була вродлива молода метиска. При світлі дешевої гасової лампи вона читала вголос книжку в палітурці з телячої шкіри. То був Блекстон, 14 перекладений іспанською мовою. Обоє були босі й одягнені в сутани з мішковини, з відлогами, але без рукавів. У жінки відлога була відкинена на плечі й відслоняла буйні чорні коси. Чоловік свою відлогу насунув на чоло, як роблять ченці. Його обличчя, аскетичне й сповнене величі, виявляло незвичайну силу волі і було суто іспанське. Напевно, таке саме обличчя мусив був мати й Дон-Кіхот. А втім, вони відрізнялися одне від одного. Очі старого були закриті вічним мороком сліпоти. Він ніколи не побачив би вітряка й не міг би стати