Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

Прислухаючись до того, що читала гарненька метиска, чоловік сидів, обмірковуючи щось, у позі роденівського «Мислителя». Але він не був ані мрійник, ані борець із вітряками, як Дон-Кіхот. Незважаючи на сліпоту, що назавжди запинала перед ним видимий світ, він був людина дії, і його душа не була сліпа; він прозирав у глибину речей і явищ, а також у глибину людських сердець і вмів пізнавати приховані вади та чесноти.

Піднісши руку, він припинив читання й почав голосно обмірковувати прочитане.

- Закони людські,- повільно й упевнено сказав він,- тепер не що інше, як змагання розуму. Вони грунтуються не на справедливості, а на софістиці. Закони створювалися на користь людям, але в тлумаченні їх люди пішли хибним шляхом. Вони помилково взяли дорогу за мету, а метод дії за остаточний наслідок. А проте закони це закони, вони доконечні й корисні. Та тільки в теперішній практиці їх застосовують, як хочуть. Судді й адвокати змагаються в дотепності й ученості і зовсім забувають, що й позовники, і відповідачі, платячи їм, шукають лише правди та справедливості, а не дотепу та знань. Так, старий Блекстон має рацію. Під усім цим у підмурівку споруди законності лежить бажання, природне й щире бажання порядної людини знайти закон і справедливість. А що каже з приводу цього Вчитель? «Судді й адвокати багато чого винайшли». І закони, створені на добро людям, так перекрутили своїми винаходами, що вони тепер дають користь не позовникам і відповідачам, а суддям і безсоромним, загребущим адвокатам, які здобувають славу й гроші, якщо їм щастить показати, ніби вони розумніші від своїх супротивників і навіть самих суддів, які складають вирок.

Він замовк, усе ще зберігаючи позу роденівського «Мислителя», і задумався, а метиска сиділа й чекала, як звичайно, його знаку, щоб читати далі. Нарешті, ніби отямлюючись із глибокої задуми, коли він начебто зважував усесвіт, старий знов узяв слово:

- Одначе тут, у Кордільєрах, ми маємо закон цілком справедливий і безсторонній. Він не служить комусь одному і не служить багатим. Справедливому судді більше личить одяг з мішковини, аніж з оксамиту. Читай далі, Мерседес. Блекстон, якщо його правильно тлумачать, завжди має рацію. Це скидається на парадокс, а проте хіба ж сучасне правосуддя так само не парадокс? Читай далі. Блекстон - це справжня підвалина людських законів, та скільки лиха цілком свідомо вчинили розумні люди, на його ім’я посилаючись?

Через десять хвилин сліпий мудрець підвів голову, втягнув носом повітря й рукою двічі звелів спинитись. Ідучи за його прикладом, вона й собі втягнула носом повітря.

- Може, це лампа, Справедливий? - висловила вона гадку.

- Це горить нафта,- промовив сліпий.- Та тільки не в лампі, а десь далеко. Мені здається, що я чув постріли в яру.

- Я не чула нічого...- почала була вона.

- Ті, донько, що бачать, не мають потреби чути так, як я чую. В яру стріляли багато разів. Нехай мої діти довідаються, у чому річ, і сповістять мені.

Поштиво вклонившись старому, який не міг бачити цього, але, завдяки своєму витонченому слухові, сприймав щонайменший рух її м’язів і знав, що вона вклонилася, молода жінка підняла запону з укривал і вийшла з печери. Обабіч входу сиділи два пеони, озброєні рушницями, мачете і ножами при поясі. Вислухавши від дівчини наказ, обидва встали й уклонились,- не їй, а наказові і тому невидимому, хто видав цей наказ. Один з них постукав мачете об камінь, на якому тільки-но сидів, а потім приклав до каменя вухо й прислухався. Цей камінь прикривав рудяну жилу, що проходила в горах. А на другому узбіччі, в орлячому гнізді, звідки видно було чудову панораму Кордільєр, чатував інший пеон, що спочатку приклав вухо до протилежного кінця жили, а потім відповів такими самими ударами мачете.

Після цього він підійшов до високого напівусохлого дерева, що росло за кілька кроків далі, простяг руку й смикнув за мотузку в дуплі, наче дзвонар на дзвіниці.

Але дзвону не чути було, а натомість величезна гілляка, що на висоті футів п’ятдесят стирчала зі стовбура, мов крило семафора, почала рухатись угору й униз, як це й буває на семафорі. За дві милі завдальшки їй відповіло таке саме дерево на вершечку гори. Під ним і трохи далі заблищало проти сонця люстерко, переказуючи розпорядження сліпого з печери. І так уся ця частина Кордільєр заговорила умовними знаками, передаючи їх рудяними жилами, сонячним промінням і гілляками, що рухалися на стовбурах.

Енріко Солано, рівний і стрункий, мов юнак-індіянин, їхав верхи, а обабіч коня, тримаючись за стремена, бігли його сини Алесандро та Рікардо. Вони намагалися використати якомога краще час, що дав їм Френк, залишившись прикривати втікачів. А Леонсія й Генрі Морган значно відстали від них. Вони раз у раз оберталися назад, виглядаючи Френка. Генрі вигадав якусь причину й звернув-таки назад. За п'ять хвилин і Леонсія, хвилюючись не менше, ніж він, за долю Френка, вирішила теж вернутися. Але її кінь не хотів розлучатися з конем Солано: він відмовився слухати повода, затявся, став дибки, а тоді й зовсім спинився. Леонсія злізла з сідла, кинула повід на землю, як роблять панамці, замість того щоб сплутати чи прив’язати осідланого коня, і пішки рушила услід за Генрі. Вона дуже поспішала й вже наздоганяла його, коли той зустрів Френка з пеоном. Відразу ж вони обидва - і Френк, і Генрі - почали докоряти їй за необережну поведінку, хоч у їхніх голосах було стільки мимовільної ніжності, що кожен з юнаків відчув якесь незадоволення й ревнощі.

Кохання так заполонило їх, що вони були просто приголомшені, коли несподівано перед ними вигулькнули озброєні плантатори. Дарма що пеона, на якого відразу посипалися стусани, спіймано в товаристві Леонсії та обох Морганів, останнім ніхто б не заподіяв лиха, якби серед плантаторів був присутній власник пеона, приятель родини Солано. Але його що три дні опадала малярія, і тепер саме він залишився хворий, тремтячи з гарячки, неподалік того місця, де горіла нафта.

Зрештою, зваливши на землю пеона, що під їхніми побоями стогнав і обливався гіркими, плантатори повелися по-лицарському ввічливо з Леонсією й досить чемно із Френком та Генрі, хоч усе-таки зв’язали їм назад руки, коли рушили вгору до того місця, де лишили коні. Щодо пеона, то на ньому плантатори помстилися з суто латиноамериканською жорстокістю.