Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

Я дивлюся на гроші, дивлюся на неї. Що ж робити? Я кажу: «Ні, мій човен замалий. У ньому нема місця на вантаж». А вона сміється. «Я,- каже,- велика мандрівниця. Оце весь мій вантаж». Вона штовхає ногою маленький клунок на снігу. То дві шкури, ушиті в полотно, а всередині трохи жіночого вбрання. Я зважив на руці клунок - фунтів, може, з тридцять п’ять. Знов мені стало дивно. Вона бере його від мене й каже: «Гайда, рушаймо!» І несе клунок у човен. Ну, що тут скажеш? Я вмощую свої покривала в човен, і ми вирушаємо.

Отак я вперше побачив ту жінку. Вітер був ходовий. Я наставив мале вітрило. Човен плив дуже прудко. Летів, як птах, по високих хвилях. Жінка дуже налякалася.

«Чого ви приїхали до Клондайку, коли так лякаєтесь?» - питаюсь я. Вона сміється до мене прикрим сміхом, але видко, що все ж таки боїться. Та й утома її змагає. Я правую човном через пороги до озера Бенет. Вода дуже розходилася, і жінка з переляку скрикує. Ми пливем Бенетом. Сніг, крига, вітер скажений. Жінка дуже втомилася й засинає.

На ніч ми отаборюємось на Вітряному Рукаві. Жінка сидить біля вогнища й вечеряє. Я дивлюся на неї. Вона гарна. Розчісує коси. Коси густі, каштанові й відлискують інколи золотом проти вогню; як вона повертає голову, від них іде мов золоте сяйво. Очі в неї великі й карі, часом вони світяться теплом, наче свічка за фіранкою, а часом дивляться так гостро та ясно, як морозяне сонце грає на крижинах. Коли вона всміхається... як би тут сказати?.. Коли вона всміхається, авжеж, білому чоловікові любо її цілувати, саме тоді, як вона всміхається. Вона ніколи не робила тяжкої роботи. Руки в неї тендітні, як у дитини. І вся вона тендітна, як дитина. Не худа, а пухкенька, як дитина. Руки, ноги, м’язи - все в неї тендітне й округле, мов у дитини. А стан тоненький. І коли вона зводиться, коли ходить чи повертає голову або руку, то...- цього не висловиш... на неї мило дивитись. Вона зграбна, мов чепурний човник,- саме так. І кожен її порух також скидається на порух чепурного човника, що лине тихою водою або пірнає в білі, бистрі та люті хвилі. Дуже приємно дивитись на неї.

Чого вона їде до Клондайку, сама-самісінька, з такою силою грошей? Не знаю. Другого дня беру та й питаю її. Вона сміється й каже: «Ситко Чарлі, це не твоя справа, я дала тобі тисячу доларів, щоб ти довіз мене до Доусона. От і вези». Ще за день питаю, як її звати. Вона знов сміється, а тоді каже: «Мері Джонс мене звати». Я не знаю, як її звати, знаю одне, що не Мері Джонс.

На човні дуже холодно, і через холод їй часом тоскно. А часом їй веселіше, і вона співає. Голос її наче срібний дзвіночок, і мені так гарно, немов у церкві місії Святого хреста. І коли вона співає, мені прибуває снаги, і я веслую, як чорт. Тоді вона сміється й каже: «Як ти гадаєш, ми прибудемо до Доусона, поки річка стане?» Часом вона сидить у човні і думає про щось далеке. Погляд її робиться зовсім порожній. Вона не бачить ані Ситки Чарлі, ані криги, ані снігу. Думки її витають хтозна-де. Дуже часто сидить вона так і думає про щось далеке. Інколи, як вона замислиться, обличчя в неї стає таке, що краще й не дивитись: як у людини, що хоче вбити іншу людину.

Останній день перед Доусоном випав дуже поганий. Суцільна крига попід берегами, а на стромині - шерех. Я не можу веслувати. Човен обмерз. До берега теж годі добратися. Одне слово, скрута. Весь час пливемо Юконом серед криги. Вночі крига дуже гуркоче. А тоді стає, човен опиняється, все опиняється. «Підемо до берега?» - питає жінка. Я відказую, що ні, ліпше почекати. Помалу все знову рушає вниз за течією. Багато снігу. Нічого не видко. Об одинадцятій вечора все знов стає. О першій знову рушає. О третій стає. Човен розтрощило, як шкаралупину з яйця, але він не тоне, не пускає крига. Десь виють собаки. Ми чекаємо. Спимо. Помалу надходить ранок. Сніг більше не падає. Річка скована кригою, але це вже Доусон. Човен розбився і став біля самого Доусона. Ситка Чарлі таки допровадив дві тисячі листів, скориставшись останньою водою.

Жінка найняла хату на пагорбі, і цілий тиждень я її не бачив. Коли це одного дня вона приходить до мене: «Чарлі,- каже вона,- чи не згодишся ти працювати в мене? Поганяти собак, лаштувати табір, мандрувати зі мною?» Я кажу, що заробляю багато грошей перевозом пошти. А вона мені на те: «Чарлі, я платитиму тобі більше». Я кажу, що рудник заробляє п'ятнадцять доларів у день. Вона ж каже: «Тобто чотириста п'ятдесят доларів на місяць». Але я кажу: «Ситка Чарлі не рудник». Тоді вона каже: «Я розумію, Чарлі. Я платитиму тобі сімсот п'ятдесят доларів щомісяця». Це добра ціна, і я йду служити до неї. Купую для неї собак і санки. Ми мандруємо через Клондайк, Бонанзу й Ельдорадо, через річку Індіяну до Сірчаного струмка, й у глиб Канади, і назад через межиріччя до Золотого Дна, до Золотого Розсипища і знов до Доусона. Вона все чогось шукає, а чого, я не знаю. Диво, та й годі. «Чого ви шукаєте?» - питаюсь я. Вона сміється. «Може, золота?» - допитуюсь. Знову сміється, а тоді каже: «Це не твоя справа, Чарлі». Після того я вже ніколи нічого не питаю.

Вона має маленький револьвер і носить його, застромивши за пасок. Інколи в дорозі вона вчиться стріляти з нього. Я сміюся. «Чого ти смієшся, Чарлі?» - питається вона. «Нащо ви граєтесь цим? - відказую я.- Воно ж негодяще. Замале. Це дитяча цяцька». Коли ми повертаємо до Доусона, вона просить мене купити їй доброго револьвера. Я купую кольта сорок четвертого калібру. Він дуже важкий, але вона весь час носить його за паском.

До Доусона прибуває чоловік. Звідки він узявся, я не знаю. Знаю тільки, що він чечако, або, як ви кажете, паничик. Руки в нього такі самі тендітні, як і в неї. Тяжкої роботи він ніколи не зазнав. І весь такий тендітний. Зразу я гадав, що, може, то її чоловік. Але ж ні: