Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

- Авжеж! Дві гус­ки, та ще й го­до­вані! Я й са­ма з'їм; бу­ду пак го­ду­ва­ти твою бла­го­чин­ну го­до­ва­ни­ми гусьми! Знаєш що? Наш ти­тар, ли­бонь, гар­ний гон­чар; не­хай він од­ве­зе ху­ру своїх горшків, - і ко­зи бу­дуть ситі, й сіно ціле.

- Та й ро­зумні ж ви, Онисіє Сте­панівно! Їй-бо­гу, доб­ра ва­ша річ. Ад­же ж над ти­та­ря­ми бла­го­чин­ний дійсно так са­мо на­чальник, як і над на­ми. Тре­ба пос­ла­ти за ти­та­рем.

Отець Ха­ритін пос­лав за ти­та­рем й звелів йо­му наб­ра­ти віз горшків, ми­сок, макітер і вся­ко­го гон­чарсько­го по­су­ду та од­вез­ти на гос­ти­нець но­во­му бла­го­чин­но­му, щоб був лас­кавіший до вільша­ницької па­рафії.

- Але, Онисіє Сте­панівно, тре­ба й од се­бе при­ки­ну­ти щось, - го­во­рив отець Ха­ритін до жінки.

- Од ме­не при­кинь ду­лю от­цю бла­го­чин­но­му, а дру­гу гос­пожі бла­го­чинній, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

Отець Ха­ритін тільки но­сом пок­ру­тив й бо­яв­ся більше зачіпа­ти її.

- Та не за­будьте, ста­рос­то, пок­лас­ти на віз зо два по­ро­сят­ни­ки, - на­ша бла­го­чин­на ду­же лю­бить по­ро­ся­ти­ну, - та ще пок­ладіть з са­мо­го вер­ху, щоб бу­ло вид­но, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна до ста­рос­ти.

В неділю по обіді ста­рос­та наб­рав пов­ний віз горшків, пок­лав звер­ху два по­ро­сят­ни­ки й поїхав в Бо­гус­лав. Бо­гус­лав був в той час повіто­вим містом.

Балабушина осе­ля бу­ла на горі ко­ло воз­во­за, край са­мо­го міста. Містеч­ко розс­те­ля­лось на­низ попід го­род й спус­ка­лось до са­мої Росі, де край бе­ре­га зе­ленів виш­ник та ви­сокі вер­би. Вни­зу шуміла Рось, обс­тав­ле­на по обид­ва бо­ки ске­ля­ми та ку­па­ми каміння. По­де­ку­ди між ске­лис­ти­ми не­ве­лич­ки­ми острівця­ми про­ри­ва­лась во­да, шуміла й булькотіла, не­на­че хто лив її з ти­ков та пля­шок. На горі сіріли жидівські ха­ти й крам­ниці, то криті бля­хою, то че­ре­пи­цею, то со­ло­мою. За Рос­сю на ни­зині зе­леніли ле­ва­ди, то сіріли скелі, вис­ту­па­ючи з-під землі ви­со­ко­го бе­ре­га до са­мо­го мо­нас­ти­ря на крутій горі.

Титар в'їхав у двір до бла­го­чин­но­го. Воріт зовсім не бу­ло. По дворі ни­ка­ли за­худ­жені жидівські ко­зи й сми­ка­ли стріхи не­ви­со­ких обідра­них повіток. На покрівлі до­ма чорніли дірки, стриміли роз­куд­лані ку­ли­ки, підняті вітром. Ти­тар гля­нув на осе­лю й тільки гу­ба­ми цмок­нув.

"Тут моїм горш­кам бу­дуть раді; по­га­ний гос­по­дар з на­шо­го бла­го­чин­но­го", - по­ду­мав ти­тар, спи­нив­ши во­ли ко­ло ган­ку.

Титар познімав з во­за горш­ки, мис­ки, макітри, рин­ки, гле­чи­ки та пок­риш­ки й по­розс­тав­ляв той крам кру­гом ган­ку. По­лив'яні мис­ки бли­ща­ли на осінньому сонці; горш­ки чорніли, а довгі при­сад­ку­ваті по­ро­сят­ни­ки не­на­че по­ля­га­ли на схо­дах ко­ло са­мо­го по­ро­га. Ти­тар пішов у по­кої до бла­го­чин­но­го.

Балабуха зовсім пе­реб­рав­ся на своє гос­по­дарст­во, але ду­же по­ми­лив­ся, сподіва­ючись при­да­но­го од тес­тя. Не поміг і сват отець Мельхи­се­дек, не по­мог­ла й язи­ка­та сва­ха Мар­та. Тесть дав йо­му сли­ве чет­вер­ту част­ку то­го що обіцяв; він не дав навіть Ба­ла­бусі тієї ба­би, що обіцяв,- на­томість дав йо­му па­руб­ка Про­ко­па, в кот­ро­го бу­ли не всі вдо­ма.

Балабуха тільки що по­обідав пізненько, по-місько­му зви­чаю, й ле­жав в світлиці на ка­напі. Оле­ся, уб­ра­на в но­веньку сук­ню, сиділа ко­ло йо­го в но­гах, наг­ра­ва­ла на гітарі який­сь ро­манс. В по­ко­ях бу­ло по-місько­му, з пре­тензією на панст­во. Не­по­мальова­ний поміст був ви­ша­ру­ва­ний піском і чис­то ви­ми­тий. Ко­ло вікон висіли порт­ре­ти Ку­ту­зо­ва та інші й дві нові кар­ти­ни, куп­лені в Києві на конт­рак­тах: на одній - пан­на з го­ли­ми плічми дер­жа­ла на ру­ках ко­та, на другій кар­тині - пан­на з зас­ло­не­ни­ми плічми, але з го­ли­ми ру­ка­ми дер­жа­ла на пальці ка­на­рей­ку й го­ду­ва­ла її з своїх чер­во­них уст. На вікнах сто­яли ва­зо­ни ге­рані.

Титар рип­нув две­ри­ма й по­дав­ся несміли­во на­зад. Ба­ла­бу­ха схо­пив­ся з ка­на­пи. Оле­ся пе­рес­та­ла гра­ти.

- А що ти ска­жеш, чо­ловіче? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Приїхав до ва­шої ми­лості з гос­тин­цем од вільша­ницько­го ба­тюш­ки.

- З яким гос­тин­цем? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Привіз по­су­ду на гос­по­дарст­во. Чи зве­ли­те ку­ди пе­ре­нес­ти? - спи­тав ти­тар, ско­са пог­ля­да­ючи на прос­то­во­ло­су жінку бла­го­чин­но­го.

Балабуха вий­шов на га­нок. За ним вий­шла й бла­го­чин­на. По­суд зай­мав тро­хи не тре­ти­ну ма­ленько­го дво­ра. Оле­ся осміхну­лась, гля­нув­ши на Ба­ла­бу­ху.

- Піддобрюються, бо­яться те­бе, - за­ше­потіла Оле­ся до Ба­ла­бу­хи.

- Добрі горш­ки в вас в Вільша­ниці, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, ки­нув­ши очи­ма по горш­ках.

- А це що та­ке? - спи­та­ла бла­го­чин­на, тор­ка­ючи кінчи­ком че­ре­ви­ка по­ро­сят­ни­ки.

- Це, ви­ба­чай­те, гос­по­же, по­ро­сят­ни­ки, щоб сма­жи­ти цілі по­ро­ся­та чи ік ве­ли­код­ню, чи й так на свою обихідку.

Благочинна ще лас­кавіше осміхну­лась.

- Це ма­туш­ка прис­ла­ли та­ки до­ко­неч­не вам, - до­дав ста­рос­та.

Олеся об­ли­за­лась, на­че по­чу­ла сма­ля­ти­ну од по­ро­ся­ти, кот­рою на­че повіяло од здо­ро­вих по­ро­сят­ників.

Балабуха звелів ви­нес­ти ти­та­реві за всі горш­ки чар­ку горілки, та й то ма­леньку, й дав за­ку­си­ти шма­ток чор­но­го хліба.

- Кланяйся ж ба­тюшці й ма­тушці та ска­жи, щоб приїха­ли до нас в гості. Та не за­будь по­дя­ку­ва­ти за горш­ки, - крик­нув Ба­ла­бу­ха до ти­та­ря, кот­рий на­ла­го­дивсь виїжджа­ти з дво­ру, дер­жа­чи під пах­вою шап­ку.

Вибігла гор­ба­та Ки­ли­на, вибіг Прокіп і ки­ну­лись пе­ре­но­си­ти горш­ки на го­ри­ще.

- Моссаковські йдуть на мир, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Добре роб­лять, що йдуть - нам горшків тре­ба; Ки­ли­на тов­че їх так, що не нас­та­чиш од яр­мар­ку до яр­мар­ку.

- Що ж, ста­рос­то, ка­зав бла­го­чин­ний? - пи­тав отець Ха­ритін та Онисія.

- Дякували й про­си­ли, щоб приїха­ли до йо­го в гості, - ска­зав ста­рос­та.

- А бла­го­чин­ну ба­чив? - спи­та­ла Онисія Сте­панівна.

- Бачив: ви­ба­чай­те, во­лос­сям світить, - прос­то­во­ло­са хо­дить, не­на­че дівка.

В той час Ба­ла­бу­ха з жінкою, на­ди­вив­шись на горш­ки, пішли в кімна­ту й по­ля­га­ли спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре, Ба­ла­бу­ха дос­тав яко­гось "свя­то­го от­ця" й по­чав, ле­жа­чи, вваж­ли­во чи­та­ти. Оле­ся сиділа й слу­ха­ла.

- Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, - про­мо­ви­ла Оле­ся, позіха­ючи.

Вона дос­та­ла гіта­ру й по­ча­ла гра­ти. Ба­ла­бу­ха так за­ко­пав­ся в книж­ку, що навіть не чув му­зи­ки.

- Кидай книж­ку та слу­хай, як я граю, - ска­за­ла Оле­ся.

- Грай, грай! Я слу­хаю, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха, не од­во­дя­чи очей од книж­ки.

- Як же то ти ра­зом і слу­хаєш і чи­таєш? Мо­же, тобі заспіва­ти?

- Співай, співай, сер­це, - я слу­хаю.

Олеся пе­респіва­ла однієї пісні, а Ба­ла­бу­ха все чи­тав і не чув з тієї пісні ні од­но­го сло­веч­ка.

- Чи ти ме­не слу­хаєш? - спи­та­ла Оле­ся, див­ля­чись на чо­ловікові на­суп­лені бро­ви.

- Слухаю; співай далі!

- Ну, заспівай ще ти, - я бу­ду приг­ра­ва­ти.

- Грай, грай! Я слу­хаю.

- Та ти навіть не чув, що я ска­за­ла.

- Ти кра­ще пос­лу­хай, а я тобі про­чи­таю "Крат­кий Ле­то­пи­сец" за Ук­раїну та гетьма­на Бог­да­на Хмельницько­го.

- Що ж то та­ке Ук­раїна? Чи по­сесія яка, чи що? Хто ж то Бог­дан Хмельницький?

- Україна - це ввесь край,