Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

Вернувшись до­до­му, Кай­да­ши­ха поїха­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок, наб­ра­ла Ме­лаш­цi на спiд­ни­цю й на хвар­тух, ку­пи­ла здо­ро­ву гар­ну хуст­ку й но­вий жов­тий з чер­во­ни­ми квiт­ка­ми очi­пок. Че­рез два тиж­нi Ме­лаш­ка об­ро­ди­ни­лась: во­на ма­ла си­на.

VII

У Кай­да­ше­вiй ха­тi ста­ла мир­но­та: свек­ру­ха по­ми­ри­лась з не­вiст­кою. За­те на дво­рi, мiж дво­ма гос­по­да­ря­ми, ста­рим та мо­ло­дим, по­чав­ся не­лад. Лав­рiн вже вва­жав се­бе за гос­по­да­ря. Вiй був мен­ший син у батька, i все батькiвське доб­ро, по ук­раїнсько­му зви­чаю, при­па­да­ло мен­шо­му си­но­вi. Лав­рiн знав, що батько­ва ха­та, батько­вi во­ли й во­зи, все батькiвське доб­ро - все те йо­го доб­ро. Вiн пе­рес­тав слу­ха­ти батька, а батько­вi хо­тi­лось по­ряд­ку­вать в гос­по­дарст­вi. Кай­даш пос­та­рiв­ся i став ще час­тi­ше заг­ля­дать в корч­му, за­пи­ва­ючи давнє пан­щан­не го­ре. Всi гро­шi, що вiн за­роб­ляв у па­на та в лю­дей на во­зах, на плу­гах та бо­ро­нах, ста­рий Кай­даш про­пи­вав у шин­ку.

Вiн не да­вав Лав­рi­но­вi гро­шей до рук, i Лав­рi­но­вi ста­ло важ­ко по­ко­ря­тись драж­ли­во­му та лай­ли­во­му батько­вi.

У пет­рiв­ку по­чи­на­лась ко­со­ви­ця та гре­бо­ви­ця, а тим ча­сом дос­тиг i ран­нiй яч­мiнь-ри­холь.

Старий Кай­даш за­га­дав зве­чо­ра Кай­да­ши­сi та Ме­лаш­цi греб­ти сi­но, а Лав­рi­но­вi ко­си­ти яч­мiнь. Дру­го­го дня Ме­лаш­ка взя­ла на ру­ки ди­ти­ну, при­че­пи­ла на спи­нi ко­лис­ку й три­но­ги для ко­лис­ки; Кай­да­ши­ха заб­ра­ла граб­лi, тик­ву з во­дою, i во­ни ви­ря­ди­лись у по­ле.

Старий Кай­даш по­рав­ся в по­вiт­цi ко­ло сво­го май­стерст­ва. Ко­ли ди­виться вiн, се­ред дво­ру Лав­рiн зап­ря­гає во­ли, а ко­са ле­жить на призьбi.

- Чом це ти, Лав­рiн, i до­сi не йдеш у по­ле? Чи ти не ба­чиш, що сон­це вже от-от по­вер­не на по­лу­день? - спи­тав Кай­даш. - Та на­що ж ти оце зап­ря­гаєш во­ли?

- Поїду до мли­на. Ка­за­ла ма­ти, що не­ма бо­рош­на, - обiз­вав­ся Лав­рiн, за­вер­та­ючи во­ли до во­за.

- А я ж то­бi ве­лiв iти ко­си­ти яч­мiнь?

- Постоїть до завт­ра, не де дi­неться, не вте­че.

- Ти ж знаєш, що яч­мiнь зов­сiм стиг­лий: за­раз ви­сип­леться.

- Ячмiнь ще не зов­сiм стиг­лий, ще два або три днi пос­тоїть, - обiз­вав­ся Лав­рiн. - Гей, пе­рiс­тий! Ший ста­вай! - крик­нув вiн на во­ла.

- Iди в по­ле ко­си­ти, ка­жу то­бi! Як тре­ба бу­де до мли­на, то я сам поїду.

- I я до­ро­гу знай­ду. Iдiть, та­ту, в по­вiт­ку та май­ст­руй­те ко­ло во­за.

Син не слу­хав батька.

Старий Кай­даш плю­нув i пi­шов у по­вiт­ку, а Лав­рiн по­чав зап­ря­гать во­ли.

"Заженуть ме­не син­ки швид­ко на пiч", - ду­мав ста­рий Кай­даш, май­ст­ру­ючи в по­вiт­цi.

Другого дня Лав­рiн узяв ко­су i пi­шов з Ме­лаш­кою та з ма­тiр'ю до яч­ме­ню. Батько мов­чав та тiльки пог­ля­дав на Лав­рi­на.

- Чи це йдеш на по­ле, не пи­та­ючись ме­не? - спи­тав Лав­рi­на батько.

- А хi­ба ж Кар­по вас пи­тається, як iде на по­ле? А чим же я гiр­ший од Кар­па? - обiз­вав­ся Лав­рiн, ки­нув­ши ко­су й пе­ре­вес­ла на пле­чi.

- А як прий­деться пла­тить по­душ­не та за зем­лю, то й то­дi ме­не не спи­таєшся? - спи­тав Кай­даш.

- Ви бе­ре­те гро­шi в свої ру­ки, то ви й пла­тiть. Да­вай­те ме­нi гро­шi до рук, то й я бу­ду пла­тить, - ска­зав Лав­рiн.

- Може, ти хо­чеш, щоб я й то­бi ви­дi­лив твою част­ку по­ля, як Кар­по­вi?

- Нащо? Ва­ша част­ка - i моя част­ка; ви сьогод­нi гос­по­дар, а я завт­ра, - ска­зав Лав­рiн.

- Добре по­ва­жаєш ста­ро­го батька! По­ка­рає те­бе гос­подь за ме­не, а як не те­бе, то твоїх дi­тей, - ска­зав батько.

- Не пи­тай ста­ро­го, а пи­тай бу­ва­ло­го, - ска­зав Лав­рiн. - Ка­ра­ли ви Мот­рю, ка­ра­ли вже й Ме­лаш­ку i без гос­по­да; бу­де з нас тiєї ка­ри.

З то­го ча­су Лав­рiн за­гар­бав ха­зяй­ст­во в свої ру­ки. Батько му­сив мов­ча­ти i рiд­ко ко­ли вми­ку­вав­ся в ха­зяй­ст­во. Вiн бiльше май­ст­ру­вав, за­роб­ляв гро­шi, пос­тiв усi п'ятни­цi та з го­ря, сли­ве, щод­ня вер­тав­ся вве­че­рi до­до­му з шин­ку п'яний. Йо­го го­ло­ва ста­ла си­ва, аж бi­ла, тiльки бро­ви чор­нi­ли на ши­ро­ко­му блi­до­му ли­цi та тем­нi очi бли­ща­ли, не­на­че в ям­ках, гли­бо­ко по­за­па­дав­ши пiд бро­ва­ми.

Раз у спа­сiв­ку ста­рий Кай­даш пi­шов в су­бо­ту на ве­чер­ню. Сон­це сто­яло над лi­сом. Церк­ва бу­ла по­рож­ня. В ба­бин­цi сто­яла од­ним од­на ба­ба. Кай­даш став нав­ко­лiш­ки i бив пок­ло­ни. Дяк спi­вав жа­лiб­ну цер­ков­ну пiс­ню. Ко­ли це чує Кай­даш, щось по­тя­гує то­неньким го­ло­сом за дя­ком. Го­лос лив­ся, як срiб­ло, десь звер­ху. Вiн пiд­вiв очi й гля­нув на iко­нос­тас. Звер­ху на iко­нос­та­сi сто­яв чи­ма­лий зо­ло­тий хрест з тер­но­вим вiн­ком на пе­рех­рес­тi, а по бо­ках ко­ло хрес­та сто­яли нав­ко­лiш­ки два по­зо­ло­че­нi ян­го­ли. Кай­даш гля­нув на ян­го­лiв, во­ни роз­ту­лю­ва­ли ро­ти i спi­ва­ли ра­зом з дя­ком то­неньки­ми го­ло­са­ми. Кай­даш стри­во­жив­ся й од­вiв очi. Гля­нув вiн на на­мiс­нi об­ра­зи, i во­ни спi­ва­ють, а ра­зом з ни­ми спi­ва­ють усi об­ра­зи в церк­вi… Кай­даш пе­ре­ля­кав­ся i став на но­ги. Слу­хає вiн i ди­вується. Кай­даш по­вер­тав го­ло­вою на всi бо­ки, всi об­ра­зи спi­ва­ли. Ди­виться вiн на об­раз Вар­ва­ри. Вар­ва­ра за­во­ру­ши­ла пальця­ми, по­вер­ну­ла очи­ма; на їй уб­ран­ня за­ма­яло. На об­ра­зi Па­рас­ке­ви П'ятни­цi - з роз­кiш­ни­ми, роз­пу­ще­ни­ми по пле­чах кiсьми, з квiт­ка­ми на го­ло­вi - квiт­ки на го­ло­вi зат­ру­си­лись, не­на­че од вiт­ру. Па­рас­ке­ва П'ятни­ця по­вер­ну­ла очи­ма на йо­го, мов жи­ва.

Кайдаш зля­кав­ся i вий­шов з церк­ви. У прит­во­рi на стi­нi ви­сiв здо­ро­вий об­раз страш­но­го су­ду. Кай­даш гля­нув на йо­го ско­са; на об­ра­зi вни­зу бу­ла на­мальова­на в пек­лi здо­ро­ва ко­ня­ча го­ло­ва з бi­ли­ми гост­ри­ми зу­ба­ми; та го­ло­ва зас­мi­ялась до йо­го. По­лум'я в її ро­тi за­гой­да­лось, мов свiч­ка од вiт­ру. Не­ве­лич­кi пос­та­тi грiш­ни­кiв та чор­тiв в зу­бах за­во­ру­ши­лись, мов ко­маш­ня. Ма­ленькi хвос­та­тi та ро­га­тi чор­ти­ки ви­со­ло­пи­ли до йо­го язи­ки.

Кайдаш пе­ре­ля­кав­ся, од­вiв очi од страш­ної кар­ти­ни i вий­шов над­вiр. Вiн сiв на схiд­цях i схи­лив го­ло­ву. Над­во­рi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. Сон­це сто­яло низько над са­мим лi­сом i про­ни­зу­ва­ло свi­том вер­хи лi­су, зе­ле­нi, як тра­ва на сте­пу. Над лi­сом од сон­ця тяг­ли­ся не­на­че дов­гi стьожки та стрiч­ки, вит­ка­нi з свiт­ла й зо­ло­та. На за­хо­дi сто­яла од­ним од­на хмар­ка на чис­то­му не­бi, вся зо­ло­та, з чер­во­ни­ми кра­ями.

Смутне Кай­да­ше­ве блi­де ли­це ос­вi­ти­ло­ся ро­же­вим свi­том, на­че ли­це в мер­ця. Вiн пiд­вiв блис­ку­чi очi, гля­нув на лiс i по­ба­чив, що над са­мим шпи­лем, се­ред лi­су, на хмар­цi сто­яв чо­ло­вiк, про­зо­рий, як ту­ман, i не­на­че ки­вав ру­кою до йо­го, нi­би кли­кав.

Кайдаш встав i пi­шов з го­ри. Вiн зiй­шов вниз, пi­шов да­лi шля­хом, а те ди­во на хма­рi од­су­ну­лось од йо­го ще да­лi за лiс. Вiй вий­шов на го­ру за