Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 98
Перейти на сторінку:
ра­до йшов до війська, а що з ним ста­ло­ся? Він був бур­шем [70] в од­но­го лей­тнан­та. Мав ще лиш кілька місяців слу­жи­ти і мав іти якось на вісім день на відпуст­ку до­до­му. Так як завт­ра мав іти. Ро­бив лад у хаті, але то бу­ло вліті над­ве­чо­ром, і бу­ло ще вид­но, сон­це ще лиш зай­шло. Ро­бив лад у хаті, щоб усе сто­яло на місці, як пан лю­бив, бо він був чем­ний хло­пець, і лей­тнант лю­бив йо­го. Дру­гий во­як, що че­кав з яко­юсь книж­кою на лей­тнан­та в по­кою, взяв до рук ре­вольвер, що ле­жав на сто­ли­ку, й ог­ля­дав йо­го.

«Лиши ре­вольвер,- ка­же йо­му Ни­ко­лай­ко,- бо він на­би­тий!»


«Та що, що на­би­тий?» - ка­же той.


«Що? Дур­ню! Мо­же вистріли­ти!»


«А ти як га­даєш, що я не вмію на­би­то­го ре­вольве­ра в ру­ках три­ма­ти?»


Оце ска­зав. І як ли­ше ска­зав, а ре­вольвер грим­нув, і Ни­ко­лай­ко ле­жав уже го­то­вий.


- Господи! Гос­по­ди! - зой­кну­ла Докія й за­ло­ми­ла ру­ки.


Всі інші свис­ну­ли крізь зу­би, а Ми­хай­ло поблід.


- На, маєш, так при­хо­дить смерть! Але во­на йо­му вже здав­на сто­яла за пле­чи­ма.


- Та й на місці застрілив йо­го? - крик­нув Пет­ро.


- Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він ле­жав, підпли­ва­ючи кров'ю. Цілий покій зак­ра­сив кров'ю, і гро­ма­да лю­дей збіглась за­раз, бо то бу­ло при до­розі. Той лей­тнант меш­кав при до­розі. Мені по­ка­зу­ва­ли ту ха­ту. Я видів ту ха­ту. Ви­со­ка панська ка­ме­ни­ця з ве­ли­ки­ми дов­ги­ми вікна­ми.


- А відтак?


- Відтак?… Ле­жав кілька місяців у шпи­талі, ви­му­чив­ся, са­ра­ка, [71] бо йо­му не мог­ли ви­тяг­ну­ти кулі. А він був та­кий здо­ро­вий і міцний хло­пець, са­ме та­кий, як Ми­хай­ло. Аку­рат, як Ми­хай­ло. Аж ви­лисів відтак. У шпи­талі. Бо­ро­да йо­му ви­рос­ла аж по гру­ди, отак… А накінці ви­пус­ти­ли йо­го цілком на во­лю. Два жовніри підвез­ли йо­го до­до­му.


- Ото ма­ла йо­го мам­ка потіху, як увиділа йо­го та­ко­го! - май­же заспіва­ла з жа­лю Докія, по­хи­тав­ши, як пер­ше, го­ло­вою.


- Мала…


- А та­то, са­ра­ка?…- за­ки­нув Пет­ро.


- Тато?… Та­то, ка­жуть, так пла­кав, що га­да­ли, що ми­неться. [72] Нічо­го не зна­ли. Він не міг пи­са­ти. Во­ни пи­са­ли до нього два ра­зи, але він не відпи­су­вав. Та й що мав пи­са­ти?


- Йому вже все од­но бу­ло…- ска­зав Пет­ро з лег­ким усміхом і да­ле­ко ся­га­ючим то­ном.


- А йо­го та­то був ба­га­тий ґазда! Мав по­ле, мав ху­до­бу, вівці…


- Яким чо­ловік іде, то знає, але як по­вер­не, то не знає! - обізва­ла­ся знов тур­бот­но Докія.- Се лиш бог знає!


- Се лиш бог знає! - пов­то­ри­ли інші всуміш.- Се лиш бог знає!


Вони всі лю­би­ли й по­ва­жа­ли Ми­хай­ла і ціка­ви­ли­ся щи­ро йо­го до­лею. Те­пер кож­не гля­ну­ло на мо­ло­до­го хлоп­ця зі співчут­тям.


Він сто­яв он тут неріши­мий і ог­ля­дав то свій клу­но­чок, то то­ва­ри­ну.


- Ти ува­жай, син­ку, як бу­деш бра­ти яку стрільбу в ру­ки, аби, не дай гос­по­ди, не лу­чи­ло­ся тобі яке не­щас­тя. Ніко­ли не мож­на зна­ти, звідки во­но при­хо­дить! - ос­теріга­ла по­важ­но Докія.


- Він обе­реж­ний! - обізвав­ся на­раз Івоніка, що мов­чав досі упер­то. - Він ду­же обе­реж­ний…


- Я то­го не бо­юся! - відповів Ми­хай­ло, на­си­лу усміха­ючи­ся. - Я як­що не му­шу, то й ніко­ли не взяв би стрільби до ру­ки.


- Ні, ти мій па­ни­чи­ку, се вже я знаю! - гук­нув ве­се­ло ста­рий Пет­ро.- Я знаю, що ти уби­ваєш зайці бу­ком!


- А то, мо­же, не доб­ре? - відповів, усміха­ючи­ся, хло­пе­ць.- Мені не тре­ба ні по­ро­ху, ні шро­ту! [73] Я та­ки зро­ду не лю­бив стрільби! Стрільби чи там пісто­ля уни­кав я з ди­тинст­ва. Во­но скри­те й не­без­печ­не, мов не­чис­те.


- Ой прав­ду ка­жеш; ой бігме, що прав­ду ка­жеш! - при­так­ну­ла Докія.


- Ну, але те­пер ходім! - обізвав­ся твер­до й різко Івоніка.- Час не стоїть.


Він був гли­бо­ко зво­ру­ше­ний роз­мо­вою зна­ко­мих, але не зрад­жу­вав се­бе. До то­го бу­ло йо­му ду­же прик­ро, що зай­шли в та­ку роз­мо­ву пе­ред Ми­хай­лом. Відчу­вав, як хло­пець в'янув під вра­жен­ням оповідан­ня.


- Ні, ні, не стоїть! - клик­ну­ли всі троє в один го­лос.


Відтак стис­ну­ли муж­чи­ни Ми­хай­лові ру­ку, ба­жа­ючи йо­му щас­тя й здо­ров'я на до­ро­гу і на бу­ду­че, а Докія, кот­ру Ми­хай­ло поцілу­вав у ру­ку, поб­ла­гос­ло­ви­ла йо­го.


- Дай тобі, бо­же, доб­рих днів і до­леньки доб­рої. Не за­бу­вай, син­ку, за нас та спра­вуй­ся доб­ре! Доб­ре тобі бу­де! Доб­ро­му всю­ди доб­ре! Ту­жи­ти - не ту­жи, син­ку, бо од­на­ко­во тре­ба свій час відслу­жи­ти. Не ба­нуй за ха­тою, а на різдво при­ходь. Ми пше­ниці на­ва­ри­мо, па­ля­ниць на­пе­че­мо. При­ходь ко­ля­ду до­ко­ля­ду­ва­ти!


- Та не фу­ду­ли­ся вже ду­же, як вер­неш кап­ра­лом! - підки­нув давнішим ве­се­лим то­ном Пет­ро.- Вер­тай та по­час­туй до­ма доб­рою горівкою. Та­то прила­го­дить. Бу­де­мо пи­ти так, що нам у го­лові шуміти­ме. Не бійся, все бу­де доб­ре! Все ми­неться!


Як ми­на­ли панський двір, Ан­на сто­яла ко­ло бра­ми. Сто­яла ви­со­ка, рівна й по­важ­на, мов ста­туя. Її об­лич­чя бу­ло бліда­ве, а очі гляділи мов із дру­го­го світу на батька й си­на. Оба поз­до­ро­ви­ли її, а во­на відкло­ни­лась ни­зенько. Цілу ду­шу вло­жи­ла несвідо­мо в сій хвилі у поклін…


Прямуючи до ве­ли­кої оди­но­кої корч­ми під лісом, що ста­но­ви­ла гра­нич­ну точ­ку ме­жи дво­ма се­ла­ми і все бу­ла пе­ре­пов­не­на гістьми, зди­ба­ли нап­ро­ти се­бе Са­ву.


Він ішов повільним кро­ком. Лед­ве волікся. За­ки­нув ру­ки на плечі, а го­ло­ву спус­тив, як зви­чай­но, вниз.


- Ти не ко­ло ха­ти? - спи­тав йо­го Івоніка.


- Я хо­див до Менд­ля по тю­тюні - відповів звітли­во.- Ха­ти не вкра­де ніхто! У Менд­ля ждуть на те­бе другі рек­ру­ти! - звер­нув­ся до Ми­хай­ла.- Піде­те ра­зом; бу­вай здо­ров!


- Бувай здо­ров, та й да­вай позір [74] на все! - про­сив йо­го Ми­хай­ло, прос­тя­га­ючи до нього ру­ку.


- Давай ти позір! - відповів йо­му Са­ва, зсу­ва­ючи упер­то ка­пе­люх набік.- Ти те­пер ідеш ме­жи ґудзи­ки! Я маю ще час!


- Іди до ма­ми; во­ни самі,- ра­див батько.- Бу­дуть пла­ка­ти!


- Нехай їх ті потіша­ють, що їх сьогодні на­го­ду­ва­ли! - відповів він, роз­дув­ши гу­би, і обер­нув­ся до них пле­чи­ма.


- Нещастя з тим хлоп­цем! - ска­зав Івоніка, зітха­ючи.- Ні в чім йо­му не до­го­да! Ма­ма ли­ши­ла йо­му їду - се я знаю!


- Не до­ко­ряй­те йо­му, та­ту, він ще дур­ний і не бу­де все та­кий! - ус­ту­пив­ся за бра­та Ми­хай­ло. Був роз­жа­ле­ний до гли­би­ни душі, особ­ли­во ж по стрічі з Ан­ною, і був би рад ба­чи­ти все в мирі, тим більше, що розс­та­вав­ся з ріднею і ок­ру­жен­ням на дов­гий час.


Старий усміхнув­ся болісно.


- Хто йо­му рад більше доб­ра, як я? Він доб­рий, я знаю! І чо­му

1 ... 32 33 34 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"