Читати книгу - "Тенета зради, Щербаненко Джорджо"

Кровотечі не сталося. Лікар зробив йому ін'єкцію морфію і влив глюкозу; завдяки цьому капітан Паані дожив аж до дня Водохреща, і в ті хвилини, коли діти у всіх визволених країнах одержували від батьків невеличкі подарунки, він помирав і, знаючи, що помирає, подумки прощався з дружиною Монікою і донькою Сюзанною.

Але перед тим, як померти, він устиг розповісти все про своїх "друзів" Аделе Терріні та Турідду Сомпані, і журналіст, який був у тому законі, зробив чимало знімків, сфотографував його ще живим і вже мертвим, сфотографував спиці з руків'ям із хлібної м'якушки і все, що згодом могло зацікавити історію; адже завжди знайдеться хтось такий, хто вірить в Історію. Листи капітана Паані до дружини обійшли багато гуманітарних організацій усієї Європи, а 1947 року їх одержали у вашінгтонських архівах, де вони пролежали понад десять років перед тим, як їх почали досліджувати.

10

Читаючи ці сторінки, Сюзанна Паані двічі зомліла; перший раз це сталося, коли вона читала батькові листи до матері; але дівчина швидко опритомніла і добре виплакалась в обіймах свого колеги. Вдруге вона знепритомніла, побачивши знімки; невідомий італійський журналіст, що зробив їх, може, й не належав до видатних фотографів, знімки не були бездоганні, але розгледіти на них можна було багато, навіть дуже багато: в'язальні спиці, встромлені у правий бік голого чоловіка в агонії — батька Сюзанни Паані; геть забинтоване обличчя капітана на ліжку в домі друзів — з-під суцільних бинтів визирало лише одне око; знову три в'язальні спиці на тарілці; усе це для потреб історичного архіву.

Її друга непритомність тривала довше, а після того, як вона прийшла до тями, у неї стався шлунковий напад; вона затремтіла й позеленіла, потім попросила в колеги пробачення і, плачучи, запитала, як покарано тих двох мучителів. Тоді Чарлз показав їй останні сторінки досьє, яких вона ще не читала, і пояснив, що тих двох не покарано зовсім, бо в воєнній метушні ніхто вчасно не висунув звинувачення проти цих убивць. Розповідаючи про американського капітана, Історія, йдучи вслід за американськими військами, стверджувала таке: коли Вашінгтон висловив італійському урядові прохання відновити справедливість, воєнні злочини вже вийшли з моди, навіть тюрми вже спорожніли від колишніх воєнних злочинців, і від одного з відділів італійського міністерства юстиції надійшла надзвичайно ввічлива відповідь: скаргу, мовляв, прийнято і вживаються заходи для розслідування справи та підготовки процесу. Але зроблено так нічого й не було. Це означало, що тих двох під суд не віддано, а отже, ніякого вироку не винесено.

— А де вони тепер? — запитала Сюзанна в Чарлза. — Вони ще живі? Що вони роблять?

Чарлз дав їй прочитати ще один документ, датований липнем 1963 року й надісланий до історичного воєнного архіву у Вашінгтоні. Там повідомлялося, що Аделе Терріні й Жан Сенпуан, відомий під ім'ям Турідду Сомпані, все ще мешкають у Мілані — чому б вони мали міняти місце проживання? — на вулиці Боргоспессо, 18, де Жан Сенпуан має також адвокатську контору.

Її намір визрів швидко, вистачило й трьох днів — на четвертий день Сюзанна Паані вирішила помститися за батька. Вона попросила надати їй достроково літню відпустку і взяла в банку свої заощадження; шостого дня дівчина була вже в Мілані, у готелі "Палас", і телефонувала до адвоката Сомпані — його номер значився у довіднику, адже кожен чесний громадянин може мати телефон, чи не так? Сюзанна пояснила йому, що вона — донька капітана Ентоні Паані (Паганіка) і що один із друзів її тата, який був разом із ним на війні, розповів їй про все те добре, що він, Сомпані, зробив для її тата, про його допомогу, про те, як він урятував тата в Болоньї; їй, мовляв, дуже хотілося б познайомитися з ним, адвокатом Сомпані, а також із синьйорою Аделе Терріні; вона, Сюзанна Паані, проводить в Італії відпустку, а до Мілана приїхала на ярмарок; їй справді було б дуже приємно особисто познайомитися з ним, а також із синьйорою Аделе Терріні; вони, мабуть, чимало зможуть розповісти їй про тата.

Бретонець нічого лихого не запідозрив; коли донька Ентоні Паані приїхала до нього з таким щирим захватом, то це тому, виходить, що про темний бік його взаємин з капітаном вона нічого не знає. Він зустрів її дуже сердечно, як старий дядько племінницю, приголубив її, Аделе теж обняла її; вони були вже зовсім старі і тому ще відразливіші. Аделі було майже п'ятдесят п'ять років, а наркотики і всілякі надуживання жінок не одмоложують; а йому було вже понад шістдесят, і життя в ньому гасло, не гасла тільки його підлота.

Вони поїхали з нею на ярмарок, де її цікавили справжні італійські вина різного розливу, а ці двоє на них зналися; Сюзанна слухала їхні розповіді, обоє говорили охоче, а Сомпані навіть міркував про те, як би вичавити цю помаранчу, що так несподівано впала йому до рук з Америки. Було б зовсім непогано мати друзів в Америці, отож вони кілька разів запрошували її в кіно і на сніданок чи на обід до "Бінаскіни". Цей заклад Сюзанні не сподобався, таке поєднання стайні й розкішного ресторану навіть відштовхувало її, але вона запевнила їх, що в захваті від "Бінаскіни", не сказавши, однак, чому: тому що вона побачила той канал, Альцайя Навільйо Павезе, і почала обмірковувати свій план.

Сім років Сюзанна працювала у кримінальному архіві Фінікса, заносячи до каталогів усі злочини, скоєні в Арізоні з 1905-го до 1934 року — від крадіжок пляшок з молоком до батьковбивств; теоретично вона була обізнана в цих справах краще від багатьох злочинців, отож знала, як нелегко вбити двох людей одночасно; 1929 року, вона це добре пам'ятала, одна жінка вбила свого чоловіка та його коханку, і картина того вбивства тепер яскраво постала в її пам'яті.

Чоловік полюбляв їздити з коханкою до однієї місцевості поблизу Глоуба, на романтичні береги Солт-Рівер, і частенько зраджував свою дружину просто в машині серед напівдикої природи. Одержавши точну інформацію від розшукового агентства, жінка зробила ось що: позичила в сусіда машину, поїхала до Глоуба, де на тлі Солт-Рївер виднілася чоловікова машина, — вона стояла на самому березі у напрочуд мальовничому місці, — а тоді неквапно, обережно, не зробивши на кузові жодної подряпини, штовхнула ту машину в голубі крижані води Солт-Рівер. Все з'ясувалося аж через три роки і лише тому, що вона звірила свою таємницю одному чоловікові; той почав її шантажувати, погрожувати, що викаже, якщо вона не даватиме йому грошей, і коли грошей у неї не стало, він таки виказав її поліції.

Ця історія видалась Сюзанні вартою уваги; хоч Альцайя Навільйо Павезе — це не Солт-Рівер, а все ж у ньому досить води, щоб домогтися бажаного результату, крім того, їй сприяла та обставина, що адвокат Сомпані мав автомашину, але не любив її водити й охоче дозволяв Сюзанні сідати за кермо. За третій тиждень свого перебування у Мілані Сюзанна Паані прискіпливо вивчила кожну деталь, одного разу навіть сама вийшла з "Бінаскіни" і, прогулюючись уздовж Альцайя Навільйо Павезе, вирішила, що нещасливий випадок має статися поблизу цього чудернацького залізного містка — дивовижного поєднання стилів венеціанських мостів та Ейфелевої вежі, і то саме тому, що там можна відразу перейти на другий бік, на більшу дорогу, Страда статале № 35, де пожвавлений рух і де не важко буде сісти в попутну машину.

Один-єдиний раз вона завагалася, коли адвокат Сомпані та синьйорина Аделе Терріні — ця жінка все ще була незаміжня, синьйорина — повезли її до Чертоза ді Павіа і вона побачила намогильні статуї Беатріче д'Есте і Людовіка Мавра; Сюзанна ніколи не чула про них, хоча й читала дещо з історії італійського мистецтва; зненацька вони постали перед нею у всій своїй невмирущій красі й урочистій величі, їй захотілося стати навколішки перед людиною, яка їх створила, вона прочитала, що це — Крістофор Солярі, вона нічого не знала про те, що авторові закидають надмірну вишуканість і деяку незграбність, і, стоячи навколішки, дівчина ладна була поцілувати йому руку за почуття, яке викликав у ній вигляд цих статуй і яке пройняло все її єство. Ось яке має бути життя: краса, молитва й урочистість, а не злочини й ненависть; їй спало на думку облишити свій намір і відразу повернутися до Фінікса, повернутися до свого колеги, купувати якнайбільше книжок про італійське мистецтво і забувати, забувати, забувати, забувати; одначе коли вона, відірвавши ще вологі від зворушення очі від Беатріче д'Есте та Людовіка Мавра, знову побачила огидні пики тих двох, Аделе Терріні й Турідду Сомпані, в неодмінних великих темних окулярах, які вони носили через викликану наркотиками світлобоязнь, побачила їхню сіру, зів'ялу шкіру на щоках, відчула їхню садистичну натуру, що виявлялась у кожному жесті, вона збагнула, що забути їй ніколи не пощастить. Ніколи.

Через два дні після того вони поїхали до "Бінаскіни" попоїсти; це був призначений нею день "Д". Все було дуже просто, вона добре все обміркувала; у кримінальному архіві можна багато чого навчитися. Наприкінці обіду, коли вони, отупілі від курчати з грибами, горгонзоли, печених яблук під солодким кремом, попивали бузинівку, вона підвелася, надягла пальто й кинула: "Піду надвір, викурю сигарету". Обоє вже знали цю її звичку: вона не могла курити у приміщенні. Курила вона багато, але тільки на відкритому місці, принаймні на балконі. "Я зачекаю вас біля машини". Вона робила так уже кілька разів: поївши, виходила надвір закурити, а вони залишалися ще трохи в приміщенні. Отож, як для людського ока, вона вийшла з ресторану й вирушила додому сама, а не з ними.

Вони надійшли, коли Сюзанна вже викурила дві сигарети; затишну, відлюдну стоянку перед "Бінаскіною" оточували високі стрункі дерева; в обох сонно злипалися очі, і вже в напівсні вони вмостилися на задньому сидінні, а вона сіла за кермо. Від "Бінаскіни" до заздалегідь визначеного нею місця було не більше ніж півкілометра, і, доїхавши туди, вона сказала: "Вийду закурю, не люблю курити в машині". І досить було тільки трохи поштовхнути машину, щоб вона зсунулася в Альцайя Навільйо Павезе.

— Можна підійти до вікна? — спитала вона.

Вже світало, і їй здавалося, ніби вона чує щебіт пташок.