Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей "

Глава 16

— Сестричко! Мені потрібно зникнути! — кричала я, як тільки вона відкрила двері. 

— Що трапилась? — сонно та злякано мовила вона. 

Я лише забігла до її квартири та почала наминати кола по великій вітальні. 

— Олександр мені зраджує, — розчаровано зітхнула я та ледь не завила від своїх же слів.

— Не розумію... Що? — запитала.

— Я підслухала розмову, де він чіткого говорив комусь "Люблю тебе", — я здригнулась від своїх слів та приречено подивилась на здивовану сестру.

— Ти впевнена? — я кивнула та підійшла до неї. Взяла її за руки та зазирнула в очі.

— Сестричко... допоможи втекти. Він знайде мене, де б я не була. А я не хочу більше відчувати того, що було на початку нашого знайомства. Того жаху я не переживу, — з відчаєм благала я найближчу свою людину. 

— Що мені потрібно зробити? — серйозним голосом запитала вона та зробила таке ж обличчя.

— Мені потрібні гроші та одяг, — різко відповіла я та замислилась, якщо цього буде достатньо.

— Я все зараз зберу, — мовила вона та пішла у бік кімнати. Я лишилась у вітальні та нервово поглядала на двері. Я не витримаю, якщо Олександр знайде мене.

— Більше тобі нічого не потрібно? — запитала Маріель, зайшовши в кімнату. Я похитала головою та взяла її сумку у свою руку. Обійняла сестру так міцно, вдихаючи запах рідної.

— Я рада, що знайшла тебе, — прошепотіла їй на вухо та в цей час почула стукіт у двері від якого захолола кров.

— Це він! — вигукнула я та прикрила рот рукою. 

— Біжи на верх. Там спустишся по пожежній драбині,  — сестра обійняла мне та поцілувала в щоку. — Я теж дуже рада, що знайшла рідну людину. 

— Дякую, — коротко подякувала та побігла на тремтячих ногах по сходах. Я була рада, що сестра не ставила зайвих питань та допомогла мені просто так. Я перелізла через підвіконня до пожежної драбини та почала спускатись. Коли почула крик Олександра, то здригнулася всім тілом та почала швидко спускатись. 

Коли відчула під ногами тверду поверхню, то відразу видихнула з полегшенням, але знову почула крики та почала бігти. Здавалося я не відчувала асфальту під ногами, бо бігла так, що навіть мої ноги не торкались землі. 

Я боялась. Боялась його колишнього. Він лякав мене, тоді, а що буде зараз. Я не хотіла бути знову лялькою у його руках. Не хочу бути не живою. Лише маріонеткою, якою керують та потішаються. Я просто хочу жити та вільно дихати.

Коли я відбігла досить далеко, захекана та розчервоніла, я звернула за кут якоїсь будівлі та притулилась чолом до холодної стіни. Я почала вирівнювати дихання, вгамовувати стукіт серця та тремтіння в тілі. Ще ніколи у своєму житті я так не боялася.

— І що тепер? Молодець Мелі! Ти просто молодець! — кричала я в провулку та проклинала сама себе. Зрештою треба було рухатись далі, але я боялася. Боялася вийти із тіні та бути спійманою, мов той тхорик у кліку.  

Я легкими кроками вийшла зі свого сховку та почала рухатись в перед. Вітер дув мені в обличчя та на моє майже оголене тіло, адже я окрім футболки та шортів не мала нічого. Сироти давно вже вкрили моє холодне тіло та заполонили мої клітини.

Я йшла повільно, не обертаючись. Наче боялась побачити свій кінець, але він не наступав і я видихнула з полегшенням. Вирішила йти далі. Назад дороги немає. 

Я якось дісталась автовокзалу та прошмигнула на касу, але там мене чекав неприємний сюрприз, від якого все похололо.

Всюди були пси Олександра. Я прошмигнула назад на вулицю та вскочила в перший ліпший автобус, який рушав. На ходу, можна  сказати, залетіла в нього. Коли сіла на місце, то шумно видихнула та помітила, що якась бабця пильно мене розглядає. Я напружилась та відвела погляд в бік. Ще якоїсь бабці мені не вистачало. 

Я занурилась у свої думки. Та не помітила, як від втоми заснула. 

Мені снилось море, яке так красиво виляло своїми хвилями в різні боки. Снився Олександр, який на руках тримав якесь дитя. Я посміхалась та зачаровано спостерігала, як він кружляє дівчинку в красивому рожевому сарафані та посміхається, а та малеча гучно сміється. Я теж тоді посміхалась та виглядала щасливою, але у мій сон хтось увірвався та почав штурхати мене.

— Дівчино! Заплатіть за проїзд, — почувся хриплий голос чоловіка. Я повернула розсіяні очі від сну та, не розуміючи, на нього поглянула. — Заплатіть за проїзд або вимітайтесь! — огризався він до мене, а я зрештою прийшла до тями. Дістала гроші з невеличкої кишені та протягнула їх водію. Навіть не спитала куди ми, але навіщо? Головне, чим подалі. 

Притисла голову до підголів'я крісла та почала гірко посміхатись. З моїх очей потекли сльози образи. Через якогось негідника. Я маю покидати своє життя та своє навчання, роботу, сестру, подругу. Я залишила все, що мала і могла мати. І їду, навіть не знаючи куди.

— Дівчино, а ти куди прямуєш? — запитала мене та сама бабця, чим вивела з моїх роздумів. Я, не розуміючи, перевела на неї свій погляд та гірко посміхнулась. 

— Не знаю, — все, що змогла відповісти та поглянула на стару очима, повними сліз.

— Коханий? — скоріше ствердила, аніж запитала. Я кивнула та закрила руками обличчя.

— І що думаєш робити далі? — обережно запитала. 

— Я навіть не знаю, на який автобус сіла, — зітхнула з відчаєм. 

— До Марселю, люба, — лагідно відповіла бабця, а я округлила очі. Я ж там ніколи ще не була. І що мені тепер робити? 

— Як? — злякалась я.

— А ти маєш, де жити? — знову запитала, а я лише похитала головою. — То може я запропоную тобі житло в обмін на допомогу? 

— Мені не зручно, — зніяковіла.

— Ніяких незручностей, тим більш будеш мені допомагати, — загадково посміхнулась жінка. Так саме жінка! Коли я до неї придивилась, то вона не дуже схожа була на стару пані. Скоріше на жінку похилого віку, але добре одягнену та привабливо старечої зовнішності.