Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

— Я пропоную випустити на арену небезпечне створiння, яке ти зможеш перемогти. Не вбити. Це ж просто. А зловити. Про скільки спійманих віверн ти чув?

— Ем…, — Зір знітився, — парочці. За всю історію.

— А чому? — підбадьорливо усміхнулася я студенту, сама не помітивши, як перевернула нашу розмову на лекцію.

— Тому що віверни нащадки драконів. Вищі створення. Розумні. Вони не трапляються людям на очі. І щоб вистежити віверну, потрібно мати величезний талант. А щоб упіймати, — він усміхнувся і процитував відому приказку, — мати в запасі десяток життів.

— Правильно, — я пройшла до наступного вольєра. — Як гадаєш, скільки глядачів здивуються появi віверні на арені?

— Так багато, що синонім цього слова при дамах говорити не варто, — засміявся він. — Та тільки маю два запитання. Як приборкати виверну, не завдавши їй шкоди? І де ми її, нижчі сили, візьмемо?

— Питання правильні, — я зняла чари з наступної вольєри. — Зіанар, скажи, хто тут?

Студент порівнявся зі мною і задер голову до стелі. На одній із балок дрімали дві величезні чорні звірюки з чотирма крилами. Одна з них розплющила круглі очі, ворухнула шипованими вухами і повернулася до нас.

— Тіньові крилатки, — безпомилково визначили тип бестії ельф. Потім охнув і повільно продовжив. — А вони далекі родичі віверн. Подібні звички та сприйняття до магії. Ось тільки крилаток можна взяти під контроль ментально.

— Ви знаєте предмет на "відмінно", студенте, — широко посміхнулася я. — Тільки треба попрацювати над дисципліною.

— І ви туди, майстер Лорейн, — пирхнув ельф. — А тільки ж мені почали подобатися!

— Я не мушу вам подобатися, студенте.

— Нещодавно я був вам другом, — підбив мене він. А потім усміхнувся, ступив до мене ближче і з ричать нотками в голосі простяг. — Але якщо тебе бентежить вік, Лорі, то я старший за тебе всього на двадцять років.

Я кашлянула від несподіванки, відступила на крок.

— Ось тепер мене точно бентежить вік.

Ельф розреготався, стираючи з лиця цю хтивиу посмiшку:

— Моя справа вас поінформувати, майстре Лорейн.

— А моє попередити — зробиш так ще раз, і сам будеш шукати способи утихомирення віверни. Та й саму вiверну теж. Зрозумів?

— Зрозумів-зрозумів, — втираючи сльози сміху, що виступили в куточках очей, запевнив мене він. — Повернемось до теми лекції?

— Вона майже закінчена, — я обернулася поглядом до крилатки. — Одне «але», ці створіння належать до нижчих, а віверни до вищих.

— Але ж магія працює на них однаково.

— Тому на тему крилаток так багато суперечок, — підтвердила я й упіймала погляд однієї з бестій. Та моргнула великими жовтими очима, а потім різко розтиснула лапи і зірвалася вниз.

Ельф відсахнувся, а я зірвала захист вольєра і закликала крилатку до себе. Вона підкорилася моментально, йдучи на поводу у ментальних чарів. З гуркотом приземлилася на підлогу поряд зі мною і підняла голову, тримаючи зв'язок поглядів.

Бестія була мені по стегно. І я не втрималася, пройшлася долонею по вкритій гладкою шерстю голові. Це вже від шиї стелилася тонка блискуча луска, а доти...

— М-майстер, — злякано икнув ельф, відступаючи на кілька кроків, — що це?

— Що? — я знову глянула на бестію і тут же відсмикнула руку.

Крилатка закотила очі, смикнула крилами. Шерсть і луска почали повільно обсипатися, оголюючи кістки.

— Вона… вона стає… ожилим… трупом, — ахнув Зіанар і перевів погляд на мене. — Що ви зробили?

— Я? — переляк прорвався в голос. — Нічого.

До горла підкотила нудота, страх крижаними путами скував по руках. Я нічого не могла зробити, тільки спостерігала за тим, як жива ще секунду тому тіньова крилатка перетворюється на живий скелет.

— Я відчув сплеск магії, — осипленим голосом промовив Зіанар.

А я ні. І це означає лише те…

Я опустила очі до своїх рук.

Це означає, що чаклунство пройшло через мене, через дотик.

Але чаклувала не я.